За десять хвилин вони вже стояли на невеличкій площі біля підніжжя Башти Ангелів. По дорозі Віл розповів дівчинці про деймона-змію, і вона застигла на місці, знову відчувши ворушіння якихось спогадів. Ким був цей старий? Де вона його бачила? Але її пам'ять знову так і не прояснилася.
— Я не хотіла казати Летрому, — тихо промовила Ліра, — але минулої ночі я бачила на вежі чоловіка. Він дивився, як діти полюють на кішку.
— Який він на вигляд?
— Це юнак, майже хлопець, із кучерявим волоссям, але я бачила його недовго — він лише на мить визирнув із-за зубців… Я подумала, що він, мабуть… Пам'ятаєш Анжеліку та Паоло? Малий тоді сказав, що в них є старший брат і що він також прийшов до міста, а потім сестра змусила Паоло замовкнути, ніби це якась таємниця. Так от, гадаю, що це й є той брат. Либонь, все це пов'язане з тим ножем, і Анжеліка з Паоло про нього добре знають. Думаю, саме тому вони прийшли раніше за інших дітей.
— Може, й так, — подумавши, відповів Віл.
Ліра згадала, як уранці розмовляла з дітьми: вони сказали їй, що жоден із них нізащо не піде до башти, бо там є якісь моторошні речі. Пригадала вона і власне почуття тривоги, спричинене тим, що вони з Пантелеймоном на шляху до вікна заглянули в напіввідчинені двері вежі. Можливо, зійти на неї дійсно могла лише доросла людина.
Тим часом Пантелеймон набув вигляду молі та в яскравих променях сонця пурхав довкола Ліриної голови, щось збуджено шепочучи їй.
— Тсс! — прошепотіла вона у відповідь. — У нас немає вибору, бо це наша провина. Ми маємо повернути алетіометр, а це єдиний можливий спосіб.
Віл вирішив оглянути все довкола й пішов праворуч, уздовж муру башти. Повернувши за ріг, він побачив, щ< і вежу та сусідню будівлю розділяє вузький брукований провулок, і пройшовся ним, звівши очі догори та оцінюючи те, що бачив. Ліра трималася за ним. Під вікном, розташованим на рівні третього ярусу, хлопець зупинився та звернувся до Пантелеймона:
— Ти можеш злітати туди та заглянути всередину?
Деймон відразу став горобцем та злетів у повітря. Проникнути всередину він не зміг: коли він опинився на підвіконні, Ліра різко видихнула та зойкнула. Пантелеймон на мить присів на підвіконня, після чого пірнув униз. Дівчинка почала глибоко дихати як людина, що ледь не потонула. Спантеличений Віл мовчки спостерігав за нею.
— Це важко, — пояснила Ліра. — Коли твій деймон віддаляється від тебе, стає боляче.
— Мені шкода. Ну, що там видно? — спитав Віл.
— Сходи, — відповів Пантелеймон, — сходи та темні кімнати. На стінах висіли мечі, списи та щити — мов у музеї. А ще я бачив чоловіка — він танцював.
— Танцював?
— Рухався назад-уперед і змахував руками. Може, він Пився з кимсь невидимим… Я лише мить бачив його крізь відчинені двері, та й то не зовсім чітко.
— Може, він бився з примарою? — припустила Ліра.
Але того, що побачив Пантелеймон, було замало для чітких висновків, і вони рушили далі. За баштою був огороджений високим кам'яним муром з битим склом нагорі невеличкий садочок — правильної форми клумби з якимись травами, посаджені довкола фонтана (Пантелеймон ще раз злітав угору та подивився). Уздовж четвертого боку вежі знову пролягав провулочок, котрий привів їх назад на площу.
— Нам доведеться увійти через двері, — сказав Віл.
З цими словами він піднявся на сходинки та штовхнув важкі дерев'яні двері. Всередину башти вдарили сонячні промені, міцні петлі зарипіли. Хлопець зробив кілька кроків через поріг, озирнувся та, нікого не побачивши, пішов далі. Ліра увійшла слідом, намагаючись триматися за Віловою спиною. Підлога складалася з кам'яних плит, майже досконало відполірованих часом і чиїмись ногами, а повітря всередині було прохолодним.
Віл побачив проліт сходів, що йшов донизу, обережно спустився на декілька сходинок, і його очам відкрилося велике приміщення з низькою стелею та величезною холодною піччю в дальньому кінці. Стіни кімнати були чорними від сажі. В ній нікого не було, і хлопець повернувся до холу. Там він побачив, що Ліра стоїть, притиснувши палець до губ і дивлячись кудись угору.
— Я чую його, — прошепотіла вона. — Здається, він розмовляє сам із собою.
Віл прислухався та також почув щось: низьке глухе бурмотіння, що час від часу переривалося різким сміхом або коротким розлюченим вигуком. Здавалося, що нагорі знаходиться божевільний.
Віл, затаївши дух, почав підійматися масивними широкими сходами з почорнілого дуба. Сходинки були стерті не менше, ніж плити підлоги, але були надто міцни ми, щоб скрипіти під ногами. Єдиними джерелами світла в башті були невеличкі вузькі віконця — по одному на кожному поверсі, — тому в міру просування дітей угору ставало темніше. Вони досягли другого поверху, зупинилися та прислухалися, потім піднялися ще на ярус. Голос того чоловіка тепер змішувався зі звуком його рвучких кроків — чути було, що він гасає по кімнаті, відчинені двері якої виходили на майданчик сходів.