Віл навшпиньки наблизився до дверей і, аби бачити, що відбувається всередині, ще трохи відчинив їх.
Це була велика кімната, майже вся стеля якої була зашерхана павутинням. Стіни були завішані книжковими полицями, на яких безладно стояли запорошені книжки з порваними та потрісканими палітурками. Декілька з них лежали розкриті на підлозі чи на широких запилених столах.
Посередині кімнати Віл побачив юнака. Пантелеймон мав рацію — його рухи дійсно дуже нагадували танок. Повернувшись спиною до дверей, він кидався від однієї стіни до іншої, і весь час його права рука літала в повітрі перед ним так, ніби він очищав собі шлях від невидимих перешкод. У руці був затиснутий ніж — звичайнісінький ніж із лезом десь вісім дюймів завдовжки, — і юнак, здавалося, то колов ним когось перед собою, то різав щось розташоване ліворуч або праворуч, то встромляв його у невидимок під ногами чи над головою.
Він почав повертатися, і Віл сховався, притиснув палець до губ та, вказавши Лірі на сходинки, тихо пройшов до них і почав підніматися на наступний поверх.
— Що він робить? — наздогнавши його, пошепки спитала дівчинка. Віл, як міг, спробував описати побачене.
— Схоже, він божевільний, — зауважила Ліра. — Він худорлявий та з кучерявим волоссям?
— Так. Волосся в нього руде, як в Анжеліки, і він дійсно дуже схожий на божевільного. Здається мені, сер Чарльз розповів нам про нього далеко не все. Треба спробувати поговорити з ним, але спочатку огляньмо верхній поверх.
Ліра, нічого не запитуючи, слідом за Вілом піднялася сходами. На верхньому поверсі було набагато світліше, ніж унизу, бо пофарбований у білий колір проліт сходів — навіть радше драбина, ніж сходи — виходив прямо на дах, або в конструкцію зі скла та дерева, схожу на невеличку оранжерею. Навіть стоячи біля підніжжя драбини, діти відчували тепло від даху. Раптом згори пролунав стогін.
Вони аж підскочили — обоє були впевнені, що в башті більше нікого немає. Пантелеймон також так налякався, він відразу перетворився з кота на птаха та кинувся Лірі на плече. Віл із Лірою усвідомили, що з переляку схопили одне одного за руки, і повільно забрали свої руки.
— Нам краще піднятися та подивитися, що там, — прошепотів Віл. — Я піду першим.
— Першою слід іти мені, — також пошепки заперечила Ліра, — адже все це через мене.
— Коли через тебе, то роби, що я тобі кажу.
Дівчинка скривила губи, але таки відступила за Вілову спину.
Той почав підійматися назустріч сонцю. Світлау скляній конструкції було стільки, що воно аж засліплювало. До того ж там було спекотно, як у теплиці, і Віл відчув, що йому не тільки нічого не видно, а й важко дихати. Вії і намацав ручку дверей, повернув її та швидко вийшов назовні, прикриваючи очі від сонця.
Він стояв на свинцевому даху, оточеному зубцюватим парапетом. Скляна конструкція стояла в центрі трохи похилої в усі боки площадки, котра була оточена ринвою, що пролягала з внутрішнього боку парапету. Віл побачив у камені парапету декілька квадратних отворів для стоку дощової води.
Прямо на сонці лежав на ліжку старий чоловік із біли м як сніг волоссям. Його обличчя було вкрите синцями T.1 ранами, одне око було заплющене, а коли Віл з Лірою наблизилися до нього, то побачили, що його руки зв'язані за спиною.
Чоловік почув їхні кроки, і його обличчя спотворив страх. Він знову застогнав та спробував перевернутися на живіт.
— Усе гаразд, — тихо промовив Віл. — Ми не завдаватимемо вам болю. Це хлопець з ножем мордував вас?
Старий щось нерозбірливо промукав.
— Розплутаймо мотузку, — звернувся Віл до Ліри. Вона зав'язана не надто міцно.
Вузли дійсно були ледь затягнуті — наче той, хто їх в'язав, дуже поспішав, — і незабаром мотузка впала на свинець. Віл допоміг чоловіку підвестися та відвів його в тінь парапету.
— Хто ви? — спитав він. — Ми не знали, що в бант двоє людей — ми гадали, що тут лише один.
— Джакомо Парадізі, — крізь розбиті зуби невиразно проговорив старий. — Я і лише я є хранителем. Той юнак украв його в мене. Завжди знаходяться дурні, що заради цього ножа наражаються на ризик, але цей зовсім безголовий. Він збирається мене вбити…