Метою його подорожі було селище племені Грумаиа. Допомогти йому дістатися туди могла лише власна пам'ять — декілька років тому він пролітав над тією місцевістю. Утім, на пам'ять він не скаржився, хай навіть береги ріки дуже змінилися — значна частина деталей пейзажу, котрі він запам'ятав, зникла у воді кольору кави з молоком. Підвищення температури роз будило комах, й обриси берега були затьмарені величезними хмарами гнусу. Лі змастив обличчя й руки маззю з дурману та безперервно палив міцні сигари, і це дозволяло йому бодай трохи відганяти всюдисущих кровожерів.
Гестер мовчазно сидів на носі човна, його довгі вуха, як завжди, лежали вздовж худої спини, а очі були примружені. Чоловік та деймон уже давно звикли до обопільного мовчання й розмовляли лише в разі потреби.
Уранці третього дня подорожі Лі повернув суденце в невеличку річку, що вливалася до головного потоку, стікаючи з гряди невисоких пагорбів, котрі мали бути вкриті глибоким снігом, але наразі були поцятковані коричневими плямами. Незабаром вони вже пливли між низькими соснами та модринами й через кілька миль побачили велику круглу скелю заввишки з будинок. Лі пристав до берега та прив'язав човен.
— Тут була пристань, — сказав він Гестеру. — Пам'ятаєш того старого мисливця на тюленів з Нової Земблі, котрий розповідав нам про неї? Мабуть, пристань зараз за шість футів під водою.
— Сподіваюся, їм вистачило розуму, щоб побудувати селище досить високо над рікою, — відповів деймон, стрибнувши на землю.
Приблизно за півгодини Лі поклав свою торбу на землю поруч із дерев'яним будинком вождя племені та привітав невеликий натовп, що вже збирався навколо нього. Щоб продемонструвати миролюбні наміри, він використав спільний для всієї півночі жест — поклав на землю біля ніг рушницю.
За мить поруч із нею лежав лук старого сибірського татарина, очі якого майже не визирали зі зморщечок навколо них. Його деймон-росомаха торкнувся носом носа Гестера, котрий у відповідь смикнув вухами.
Вождь щось сказав, Лі відповів англійською. Перепробувавши з півдесятка мов, вони нарешті знайшли таку, якою обидва могли досить вільно спілкуватися.
— Моє шанування тобі та твоєму племені, — промовив Лі. — У мене є курильна трава, не надто гарна, але для мене честь запропонувати її тобі.
Вождь вдячно кивнув, і одна з його дружин узяла в Лі пакунок, котрий той дістав із торби.
— Я шукаю чоловіка на ім'я Груман, — сказав Лі. — Я чув, що твоє плем'я прийняло його до своїх лав. Можливо, ви знаєте його під іншим ім'ям, але він європеєць.
— Ми чекали на тебе, — відповів вождь.
Інші мешканці села, що зібрались у кволих сонячних променях на багнистому майданчику посеред будинків, не розуміли бесіди, але побачили задоволення, що з'явилося на обличчі вождя. Лі та його деймон відчули полегшення. Вождь кілька разів кивнув.
— Ми сподівалися, що ти таки з'явишся тут, — повторив він. — Ти прийшов, аби відвезти доктора Грумана до іншого світу.
Брови Лі злетіли догори, але він лише відповів:
— Як скажеш, вождю. Він тут?
— Іди за мною, — мовив вождь.
Інші мешканці селища шанобливо розступилися. Знаючи, що Гестеру дуже не подобається багнюка, Лі взяв його на руки, завдав на плечі торбу та пішов за вождем лісовою стежкою. Десь на відстані десяти польотів стріли від селища, на галявині серед високих модрин, він побачив шкіряну ярангу.
Вождь зупинився біля входу. Яранга була прикрашена іклами вепра та рогами лося й північного оленя, але це були не просто мисливські трофеї — вони були обвішані сухими квітами та охайно переплетені сосновими гілочками. Судячи з усього, вони являли собою предмети для якогось ритуалу.
— Розмовляй із ним шанобливо, — тихо попередив вождь Лі Скоресбі. — Він шаман, і в нього болить серце.
Раптом Лі відчув, як по його спині пробігли мурашки, а Гестер у нього на руках напружився — вони побачили, що весь цей час за ними спостерігали. З-посеред сушених квітів та соснових гілок на них дивилося яскраво-жовте око. Це був деймон; побачивши, що Лі дивиться на нього, він повернув голову, обережно взяв у міцний дзьоб соснову гілочку та ніби завісив нею отвір.
Вождь щось голосно сказав своєю мовою. Лі нібито почув ім'я, котре вже знав від мисливця на тюленів — Джопарі. За мить шкіряна завіса на вході до яранги відгорнулася.
На порозі стояв худорлявий чоловік із палаючими очима, одягнений у шкури та хутро. Його чорне волосся вже почало сивіти, а на його кулаку сидів деймон-яструб та сердито дивився на прибульців.
Вождь тричі вклонився та пішов геть, залишивши Лі наодинці з шаманом-академіком, котрого він так давно шукав.