— Докторе Груман, — звернувся він до чоловіка, — мене звати Лі Скоресбі. Я родом із Техаса, за фахом аеронавт. Якщо ви запросите мене увійти та погодитеся поговорити зі мною, я розповім, що привело мене сюди. Я ж не помилився — ви доктор Станіслав Груман із Берлінської академії?
— Так, — відповів шаман. — Кажете, ви з Техаса? Вітри довго несли вас сюди з вашої батьківщини, пане Скоресбі.
— Нині у світі дмуть вельми дивовижні вітри, сер.
— Справді так. Сьогодні доволі тепло. У моїй яранзі с лава, і якщо ви допоможете мені винести її назовні, ми можемо посидіти та поговорити на сонці. У мене є кава, тож, якщо бажаєте, я зварю її.
— Це дуже мило з вашого боку, сер, — відповів Лі та самотужки виніс дерев'яну лаву. Тим часом Груман пішов до печі та розлив гарячий напій у два жерстяні кухля. Його вимова здалася Лі не німецькою, а чисто англійською — директор обсерваторії мав рацію.
Коли вони всілися (Гестер незворушно сидів поруч із Лі, а великий яструб круглими очима дивився на сонце), аеронавт розпочав свою розповідь. Він повідомив Грумана про зустріч у Трольсанді із Джоном Фаа, владарем циган, розповів, як вони найняли ведмедя Йорика Бернісона та дісталися Больвангара, як врятували Ліру та інших дітей, і передав співрозмовникові те, що почув від Ліри та Серафіни Пеккала, коли вони летіли на повітряній кулі до Свольбарда.
— Бачите, докторе Груман, з того, як це описала дівчинка, мені здалося, що лорд Ізраель наче виставляв напоказ перед ученими ту відрізану голову в брилі криги й так налякав їх, що вони не стали роздивлятися її зблизька. Саме це навело мене на думку, що ви, ймовірно, залишаєтеся серед живих. Сер, без сумніву, ви володієте широкими знаннями з даного предмета. Вас добре знають на всьому арктичному узбережжі — я чув, що ви просвердлили собі череп, що об'єктами ваших досліджень були то океанське дно, то Північне сяйво, що десять чи дванадцять років тому ви з'явилися наче нізвідки, і все це було вельми цікаво. Проте, докторе Груман, мене привела сюди не просто цікавість — мене тривожить доля дівчинки. Я думаю, вона відіграє важливу роль у долях усього цього світу, і такої самої думки дотримуються відьми. Якщо ви знаєте щось про неї та про те, що наразі відбувається, я хотів би, щоб ви повідомили це мені. Як я вже казав, щось підказує мені, що ви можете мені допомогти, і саме тому я тут. Але, якщо я не помиляюся, вождь племені сказав, що я прийшов сюди, аби відвезти вас до іншого світу. Може, я неправильно його зрозумів? І ще одне запитання: що це за ім'я, яким він назвав вас? Це племінне ім'я чи, може, якийсь магічний титул?
Груман посміхнувся:
— Він назвав мене моїм власним ім'ям — мене звати Джон Пері. Так, ви прийшли, щоб відвезти мене до іншого світу. А щодо того, що привело вас сюди, я гадаю, ця річ знаходиться тут.
З цими словами він розкрив долоню, і Лі побачив щось таке, що вкрай збентежило його. Він дивився на перстень із срібла та бірюзи, бачив візерунок, характерний для індіанців племені навахо, він навіть знав, що він колись належав його матері, знав його вагу та гладкість каменя, знав, що те місце, де від каменя відколовся шматочок, ювелір трохи прикрив виступом срібла — багато років тому, коли він був ще хлопчиком та жив серед порослих полином прерій своєї батьківщини, його пальці безліч разів пробігали по цьому персню.
Лі відчув, що стоїть на ногах. Гестер прищулив вуха та тремтів. Яструб невідомо як устиг опинитися між Лі та Груманом — мабуть, він захищав шамана, але Лі й не збирався нападати на нього. Відчуваючи себе знову дитиною, він тремтячим голосом спитав:
— Де ви це взяли?
— Візьміть його, — відповів Груман, тобто Пері. — Воно виконало своє призначення — покликало вас сюди. Більше воно мені не потрібне.
— Але як… — розгублено промовив Лі, беручи дорогу його серцю річ із долоні Грумана. — Я не розумію, як ви… де ви могли знайти його. Я не бачив цю річ уже сорок років.
— Я шаман і вмію робити багато чого такого, що ви не розумієте. Сідайте, пане Скоресбі, та спробуйте заспокоїтися. Я розповім вам усе, що вам треба знати.
Лі сів і, як колись давно, почав пестити перстень пальцями.
— Що ж, я вражений, сер, — сказав він. — Чекаю з нетерпінням того, що ви мені повідомите.
— Дуже добре, — промовив Груман. — Я почну з того, що повторю: мене звати Джон Пері. Я народився в іншому світі. Хай там як, але лорд Ізраель — не перша людина, котра переміщувалася між світами, хоча це саме він так широко відчинив прохід між ними. У своєму світі я був солдатом та мандрівником. Дванадцять років тому я супроводжував експедицію до місця в моєму світі, що відповідає вашій Беринговій Землі. Наміри моїх товаришів відрізнялися від моїх, бо я шукав щось таке, про що йшлося у давніх легендах: проріху в структурі світу, діру, що поєднувала два всесвіти. Деякі з моїх товаришів зникли. Шукаючи їх, я разом із двома іншими людьми пройшов крізь ту діру, те вікно, та залишив свій світ, навіть не помітивши цього. Спочатку ми не зрозуміли, що сталося. Ми йшли вперед, доки не знайшли якесь місто, і лише тоді збагнули, що помилки не може бути — це був інший світ. Але потім, як не намагалися, ми так і не знайшли той прохід. Ми пройшли крізь нього у віхолу, а ви — бувалий північанин, тож знаєте, що це означає.