Вона моргнула та підвелася.
— З нею наразі все гаразд, — сказала вона. — Та приятелька доглядає за нею, вона дуже добра. Ніхто не знає, де твоя мати, а та жінка її не зрадить.
Лише зараз Віл зрозумів, як сильно він хвилювався за неї. Почувши добрі новини, він розслабився й відразу різкіше відчув біль у ранах.
— Дякую, — промовив він. — Гаразд, а тепер спита і і про мого батька.
Але не встигла Ліра почати, як ззовні долетів якийсь крик.
Вони разом визирнули у вікно. Біля нижньої межі пар ку, перед першими будинками міста височіла смуга де рев, і вони побачили там якесь ворушіння. Пантелеймон відразу став риссю, м'яко пострибав до вхідних дверей, сів там та почав удивлятися в далечінь.
— Це діти, — промовив він.
Віл із Лірою скочили на ноги. Діти один за одним ви ходили з-за дерев, їх було десь сорок чи п'ятдесят. У багатьох із них в руках були ціпки. Попереду йшов уже знайомий Вілові хлопець у смугастій футболці, але ніс він не ціпок, а пістолет.
— Он Анжеліка, — прошепотіла Ліра.
Та йшла поруч із ватажком, тягнучи за руку і кваплячи його. У них за спинами щось збуджено вигукував її братик Паоло, інші діти також щось кричали та здіймали в повітря кулаки. Двоє з них несли з собою важкі рушниці. Вілові вже доводилося бачити дітей у такому настрої, але не в такій кількості, до того ж у його рідному місті діти не мали при собі зброї.
Віл розчув посеред їхніх криків верескливий голос Анжеліки:
— Ви вбили мого брата та вкрали ніж! Ви вбивці! Ви зробили так, аби його схопили примари! Ви вбили його, а ми вб'ємо вас! Ви не втечете! Ми вб'ємо вас, як ви вбили його!
— Віле, ти можеш прорізати вікно? — збуджено запитала Ліра, схопившись за його здорову руку.
— Можу, й куди ми потрапимо? До Оксфорда, на місце за декілька футів від будинку сера Чарльза, до того ж удень. Можливо навіть, що ми вийдемо на вулицю під колеса автобуса. Не можна прорізати вікно абиде та очікувати, що все буде гаразд: спочатку слід подивитися, де ми знаходимося, а на це знадобиться чимало часу. За цим будинком є ліс чи щось таке, і якщо ми дістанемося до дерев, то зможемо сховатися. Розлючена, Ліра визирнула у вікно.
— Мені слід було вбити її вчора! — вигукнула вона. — Вона анітрохи не краща, ніж її брат. Я б хотіла…
— Досить базікати, ходімо, — перервав її Віл.
Він перевірив, чи висить ніж на ремені, а Ліра наділа на плечі рюкзачок з алетіометром та листами від батька Віла. Вони пробігли лунким коридором на кухню та вийшли через боковий вихідна бруковане подвір'я за віллою. Хвіртка в мурі вела до городу з залитими ранковим сонцем грядками з овочами та травами.
Узлісся було за декілька сотень ярдів від них, і, щоб до нього дістатися, довелося б піднятися порослим травою схилом, на якому вони були б як на долоні. На пагорбі ліворуч, зовсім близько від дерев, стояла невелика кругла будівля, схожа на храм. Її верхній ярус являв собою відкриту терасу, що виходила на місто.
— Біжімо! — скомандував Віл, хоча йому набагато більше хотілося лягти куди-небудь та заплющити очі.
Вони щодуху кинулися бігти по високій кущуватій траві. Пантелеймон пурхав над ними, спостерігаючи за віллою в них за спиною. Але за декілька кроків Віл відчув, що йому несила бігти далі: в голові у нього запаморочилося, і він уповільнив хід.
Ліра озирнулася. Діти ще не помітили їх — наразі вони були з іншого боку вілли, і, мабуть, їм знадобиться декілька хвилин, щоб оглянути кімнати…
Але тут Пантелеймон тривожно зацвірінчав: біля відчиненого вікна на другому поверсі будинку стояв якийсь хлопець і показував на них рукою. До них долетів його крик.
— Нумо, Віле! — вигукнула Ліра та потягнула його за здорову руку, допомагаючи підвестися. Хлопець спробував зібратися з силами, але їх у нього не залишилося — він міг лише йти.
— Добре, — сказав він, — до дерев ми не дістанемо ся — надто далеко. Отже, підемо до цього храму. Якщо ми замкнемо двері, то, може, нам пощастить протриматися досить довго, щоб прорізати вікно…
Пантелеймон кинувся вперед, і Ліра різко видихнула повітря та тихо покликала його, закликаючи зупинитися. Вілу здалося, що він майже побачив зв'язок між ними — деймон смикав за невидиму нитку, а дівчинка відповідала йому. Він пошкутильгав густою травою, а Ліра то бігла вперед подивитися, що там таке, то поверталася, щоб допомогти йому. Нарешті вони досягли бруківки, що оточувала храм.