— Олівере, головне те, що вона спілкувалася з ними. У них дійсно є свідомість, і вони здатні відповідати нам. Ти пам'ятаєш наші черепи? Так от, дівчинка згадувала про якісь черепи в музеї Піт-Риверз — за допомогою того свого компаса вона дізналася, що вони набагато старіші, ніж це стверджує табличка в музеї, і що там були Тіні…
— Зачекай. Я хотів би, щоб ти повідомляла мені інформацію впорядковано. Скажи мені, вона лише підтвердила те, що ми вже знаємо, чи сказала нам щось нове?
— І те, й те… Припустімо, тридцять чи сорок тисяч років тому дещо відбулося. Очевидно, тіньові частинки й до того були повсюди — вони існують у всесвіті з моменту Великого Вибуху, — але не існувало фізичного способу посилювати їхній вплив на нашому рівні, рівні людей. А потім щось сталося, навіть гадки не маю, що саме, але ця річ пов'язана з еволюцією. Пам'ятаєш свою здогадку про черепи — нібито до того часу Тіней не було, після того ж їх стало сила-силенна? Так от, щодо тих черепів, що їх дівчинка побачила в музеї, вона повідомила мені те саме. Я хочу сказати, що в ті часи людський мозок став досконалим інструментом для нашого процесу посилення. Ми раптом здобули свідомість.
Доктор Пейн підніс свою пластмасову чашку до губ і допив решту кави.
— А чому це мало відбутися саме в той час? — запитав він. — Чому саме тридцять п'ять тисяч років тому?
— Хтозна. Ми ж не палеонтологи. Я цього не знаю, Олівере, я просто висловлюю свої припущення. Як ти вважаєш, це принаймні можливо?
— Розкажи мені про того поліцейського. Доктор Мелоун протерла очі.
— Його звали Волтерз, — сказала вона. — За його словами, він з якогось особливого відділу. Може, в цій справі замішана політика чи щось ще?
— Тероризм, підривна діяльність, шпигунство — будь-що з цього… Продовжуй. Чого йому було треба? Навіщо він сюди прийшов?
— Через дівчинку. Він сказав, що шукає хлопця приблизно такого самого віку і що того бачили разом із дівчинкою, але не повідомив мені, нащо він йому. Проте це ще не все, Олівере. Він знав про наше дослідження, він навіть цікавився…
У цю мить задзвонив телефон, і доктор Мелоун знизала плечима та замовкла. Слухавку взяв доктор Пейн. Швидко щось промовивши, він поклав її та сказав:
— У нас гості.
— Хто саме?
— Мені це ім'я нічого не сказало. Сер Хтозна-хто. ослухай, Мері, я тут уже не працюю, ти ж розумієш це?
— Так, тобі запропонували роботу.
— І я мушу прийняти цю пропозицію — розумієш?
— Що ж, тоді нашому проекту кінець.
Доктор Пейн безпорадно розвів руками та відповів:
— Відверто кажучи… Я не вбачаю сенсу в тому, що ти мені кажеш. Діти з іншого світу та допотопні Тіні? Усе це надто схоже на божевілля, і я не бажаю брати в цьому участі. Мені слід дбати про свою кар'єру, Мері.
— А як же черепи, котрі ти перевіряв? Як же Тіні навколо кістяної статуетки?
Олівер похитав головою та відвернувся. Відповісти він не встиг: у двері постукали, і він із відчуттям полегшення відчинив їх.
До помешкання увійшов сер Чарльз.
— Доброго дня, — привітався він. — Доктор Пейн? Доктор Мелоун? Мене звати Чарльз Летром. Дуже люб'язно з вашого боку, що ви погодилися прийняти мене без попередження.
— Заходьте, — сказала доктор Мелоун, попри всю свою втому дещо здивована. — Здається, Олівер вимовив слово «сер»? Чим можемо вам допомогти?
— Либонь, це я можу вам допомогти, — була від повідь. — Я знаю, що ви чекаєте на результати вашої заявки на продовження фінансування.
— Звідки ж це вам відомо? — поцікавився доктор Пейн.
— Колись я був державним службовцем та бран участь у розробці напрямів наукових досліджень. У мене й досі залишилися певні зв'язки в цій галузі, і я чув… Чи можу я присісти?
— О, будь ласка, — сказала доктор Мелоун. Вона підсунула Летрому стілець, і той сів — з таким виглядом, ніби головував на зборах.
— Дякую. Я чув від одного свого знайомого — дозвольте не згадувати його ім'я, адже це було би порушенням Закону про державну таємницю, — отож я чув, що наразі саме розглядають вашу заявку, і почуте так заінтригувало мене, що, зізнаюся, я попросив показати мені результати вашої роботи. Взагалі це не моя справа — якщо не враховувати того, що я й досі виступаю в ролі неофіційного консультанта, і я використав цю обставину як привід для втручання. Так от, те, що я побачив, було просто неймовірним.
— Чи означає це, що, на вашу думку, на нас чекає успіх? — спитала доктор Мелоун. Вона аж нахилилася вперед — так їй хотілося йому повірити.
— На жаль, ні. Я мушу бути відвертим — схоже, ваш грант не буде поновлено.