Я похитав заперечно головою.
— Добре, я щось придумаю. Нехай вашмосць більше буває надворі, бо ще захорує.
На другий день мені принесли 50 злотих від ясновельможної, як дарунок, а не завдаток. Я волів обійтись без завдатку, щоб усе взяти за один раз, і не думати, де тримати гроші.
Коли я висипав злоті з капшука на стіл, голова мені наповнилась клопотом. Треба й слуг винагородити: Михайла і Павлуся, що опікувалися мною, як вміли, а вміли вони небагато, бо недавно прийшли на службу. Зате хитрощів й підлоти, котрих набираються слуги серед челяді, в них ще не було. Треба мати щось, як поїду в монастир, бо не годиться приходити туди геть з порожніми руками. Не міг вирішити я, як мені віддячитися тому доброму чоловіку з Тернової, що врятував мені життя. Був він чоловіком заможним, навіть дуже, і не пасувало давати йому гроші, хіба подарувати щось до смаку, аби мав про мене добру пам’ять.
І диво — трапилось так, що я стрівся на другий день зі своїм спасителем, про якого оце згадав.
На другий день, перед полуднем я збирався вийти з замку до нашої церкви. Сніг перестав і виглянуло сонечко. А тут прибіг Михайло:
— Вашмосць, тут вас питає один чоловік за брамою!
У мене серце тенькнуло: може, вість від сина, або й сам він, почувши про мою хворобу, приїхав, хоч я знав, що навіть птах не прилетів би так швидко із землі волинської в землю добромильську.
— Хто такий, не знаєш?
— Та прошу пана, Яць із Тернової, той багач, що оженив сина зі шляхтянкою Білинською. Просить пана зробити ласку, вийшовши до нього.
— Добре, зараз вийду. Се, Михайле, добрий самарянин, що порятував мене від смерті. А що, не можна сюди його запросити?
— Та він підлого стану, вашмосць, не можна йому в панські покої.
Якби йшлося про когось іншого, а не про Яця із Тернової, то мене б не вкололи оті слова «підлого стану», бо нема в них нічого такого, просто слова, всі так кажуть. Але ясновельможний давав мені читати Миколая Рея з Журавно, якого називав новим Гесіодом. А той учив, що в кожному стані люди є добрі й лихі, щасливі й нещасливі, мудрі й дурні… (АК: Миколай Рей (1505–1569) мав великий вплив на Яна Щасного як письменник і мислитель. Матір’ю Рея була сестра батька Гербурта — Барбара. Миколай Рей вітав прихід Реформації в Річ Посполиту, сприйняв її остаточно й безповоротно. Не мав аж такої великої освіти, але інтуїтивно відчував, що потрібно суспільству. Написав своєрідний моральний кодекс шляхтича у книзі «Żywot człowieka poczciwego», під яким можна підписатися й зараз. Писав Рей живою розмовною польською мовою про речі поважні і неповажні.
Звідти в Гербурта таке чудове володіння польською мовою і спроби писати живою українською, а не церковнослов’янським суржиком.)
— Добре, Михайле, скажи, що я зараз вийду.
Коли я йшов через затоптане подвір’я, думав, чи впізнаю Яця, бо пам’ятав його наче в тумані. Але очі відразу впізнали того, на кого вказало серце. Трохи осторонь від брами стояв літній спокійний чоловік у кожусі, а коло нього парубок гладив гнідого коня, запряженого в прості, але доброї роботи сани. Старший був Яць, я вже не мав сумніву, коли почув його голос — глибокий бас, що котився як грім. Такий голос пасував би велетню, а не чоловіку середнього зросту. Був він чисто поголений, з довгими вусами і головою, притрушеною раннім снігом старості. Одежу на собі мав міщанську, але було в ній щось невловимо селянське. Не чекаючи, поки він вклониться мені, я підійшов до нього перший і обійняв як рідного брата. В душі загорілось бажання віддячити тому доброму чоловіку достойно і вже після того спокійно дивитися йому в очі. Мені було байдуже, чи хтось нас бачить з двірської шляхти, але я відчув його збентеження й відступив крок назад. Не знаю, чи виявив би я таку сердечність, якби мій благодійник був у вбогому лахмітті, можливо, що сердечність і почуття приязні були б менші.
Яць трохи розгубився, навіть сльози виступили в нього на очах, але відступив, щоб уклонитися, і спитав мене: