Я бачив майбутню дорогу, як її бачить птах — згори. Тільки на відміну від птаха назви міст або сіл викликали в мене відчуття безпеки чи небезпеки, і я завжди знав, чим закінчиться для мене кожна битва. Напередодні боліло те місце, куди я мав бути поранений. Однак висліду битви я не знав. Моє тіло передчувало тільки мій біль, і нічий інший. І ще я знав, що доживу до старості і помру, коли надворі буде так, як зараз — біло від снігу. Про се я нікому не розповідав, бо кому воно треба.
Ясновельможний помре, коли відступляться від нього обидва янголи — світлий і темний. Хоч, крім мене, ніхто не сподобився їх бачити. Як серце дуже, то помучиться ще пару днів. Однак міцного серця ясновельможний не мав: коли ми позавчора піднімалися з ним на Радичеву гору, він геть засапався. Але хто міг знати, що все трапиться так нагло. Той час, коли ми могли пустити йому кров, минув, та й робити се без лікаря ніхто не наважився. А лікар був у Низькому замку. (АК: У Добромилі було два замки: Низький у місті і оборонний на Сліпій горі. Від Низького нема й сліду вже від XVIII століття, а Високий стоїть в повній руїні.) Ми віднесли ясновельможного до спальні, а вже потім покликали цирульника, що мешкав при дворі. Він пару разів пускав кров пану Яну Щасному, коли в того боліла голова. Але час, коли се конче треба було робити, минув.
Насправді ж істинна причина його недуги таїлась в споневіреному духу і великій втомі від того, що мусив від кілька літ ходити по колу, не можучи вийти з нього, бо се загрожувало йому втратою усього: статків, честі й родини. Не тієї родини, що шипіла йому на вухо, бештаючи на всі лади, — небіжчики та небіжчиці, що позлазились на запах застояної, але все ще живої крові. А жони і дітей, які не пускають нас в рай, але й до пекла не пускають так само. Відступають убік, коли ми сильні, й приступають ближче, коли ми ослаблені. Се вони мали б стояти зараз у головах недужого пана Гербурта, а не духи померлих кревних, злиті в одну темну тінь. Мусив з ними говорити, бо ж не бесідувати йому в таку поважну хвилю з нерівнею та слугами!
Серце краялось, дивлячись, як мордують вони його. Права частина лиця потемніла, а ще він розщибався, і довелось нам прискочити і тримати ясновельможного, щоб не зірвався з постелі й не побився. Дехто вийшов, а оскільки ми з маршалком перші підскочили до пана Гербурта, то мусили лишитися, зв’язані кріпко з його важким тілом. За дверима покою товпилася челядь, і стримував її секретар, бо ловчий сам погнав за лікарем в Добромиль. Цирульник тримав у руці ножика для отворення жил і мав перестрашений вигляд, бо вчинив надріз без волі на те ясновельможного, ми з маршалком наполягли, бо треба було зробити бодай щось. У напівтемряві спальні кров здавалася хворою, чорною, але так могла виглядати й наша кров — кров здорових. Я волів би, щоб миску хтось виніс, однак думка про те, що її побачить челядь, ласа на всілякі події, здавалась блюзнірською. Врешті цирульник відійшов і сів у кутку, й зник з мого овиду цілковито. А блідий як смерть Стах тримав двері, хоча те могло б нам зашкодити у майбутньому. Але допустити, щоб слуги порушували спокій недужого, ми не могли. Інших, що повтікали, я розумів — їм треба було відновити душевні сили перш, ніж приїде лікар, якого ще треба було відшукати, бо Замок великий, а ескулап міг бавити час у пробоща добромильського костелу за грою в кості, а може ліг спочивати після доброї вечері. Та нічого, пан ловчий знайде й привезе. Та чи встигне?
Я чув, що дзиґар пробив десяту, хоча міг помилитись. У такий час ясновельможний йшов до кабінету, і ніхто вже не смів його турбувати. Мені раптом закортіло дізнатись, що за книжка розгорнута в нього на столі. Часом він читав по кілька зараз, робив записи, писав листи, і все це одночасно, як римський імператор Юлій Цезар. Дещо давав переписувати набіло секретареві. Той зараз підпирав одвірок, перестрашений, певно, думав, що ж то буде, як він позбудеться роботи. Після пана Гербурта не кожен його візьме. Мені навіть трохи шкода його стало, хоч хлопака занадто хитрий на свої літа, може, й доповідав кому, що тут діється, за тридцять срібних, бо дере перед нами, простими шляхтичами, носа, ніби всі розуми поїв. Певно, має за собою плечі, як то кажуть, ворожі. А коли так, то знайде собі тепле місце. Недарма крутиться коло єзуїтів. Пару днів тому говорив з двома, приїжджали вони у якійсь справі до ясновельможного.