Наближалась неділя. Гарні були кульчики — з перлин викладена квіточка, ще й золотий листочок обвився довкола неї. Похвалився я ними перед Михайлом, однак не сказав, у кого і за що купив. Але позаяк стіни мають вуха, то він, певно, знав. Хіба я не розумів, навіщо приставили до мене гайдука? Взяв на хрестини і його, і пахолка Павлуся, щоб було гонорово. Не для мене, а для Яця. Він того вартував.
Їхав я на санях, що прислав по мене Яць. Михайло на коні, а пахолок на задку саней примостився, черкаючи ногами по дорозі, видно, се його забавляло. В повітрі висіла імла, краплини води осідали на лице, але сніг не танув, і від вогкості мене почало трохи морозити. Яць приїхав сам по мене, видно, боявся, що син не знає, як обходитися з такою поважною особою. Я б на його місці так і вчинив.
— Великої гостини не буде, — мовив він, ніби перепрошуючи мене, — але дитина вродилась, треба її привітати. Се ж не шлюб брати. Не дай Боже, вмре, піде на той світ нехрещена.
Він хутко перехрестився.
— А ще онуки в тебе є?
— Аякже, від старшого сина. Два хлопці — одному три, другому два. Такі збуї!
— У мене один син, жонатий, правда, діток Бог ще не дав.
— Певно, хочеться онуків побавити?
— Та я про се якось не думав, бо жона мені згинула.
— Того пан так далеко від дому опинився. Туга пігнала. Минеться туга — захоче пан додому.
— А то вже як Бог дасть.
— То правда. Але добре, що пан живий-здоровий. Маєте велике щастя, що вціліли в тій масакрі. У нас таке буває, хіба як татари нападають. І що, не знайшли тих драбуг?
— Не чув я. Своїм життям завдячую тобі, добрий чоловіче, вічно буду в боргу перед тобою.
Мовив я се щиро, може, не так палко, бо серце моє всохло — давно не було перед ким його відкривати.
— Нехай вашмосць не гнівається, але мушу щось йому повісти…
— Кажи, Яцю.
— То не від мене пішло й не піде далі. Кажуть люди, що то недобре, що пан так подібний до ясновельможного. Се значить…
— Се значить, що я можу піти вслід за ним, так? То я справді схожий на Гербурта?
Ясь кивнув.
— Як брат рідний, з одної утроби! Давно я пана не видів, а пару днів тому, як приїхав просити вашмосць за кума для онуки, то мені аж мороз по шкірі пішов. Ніби сам ясновельможний вийшов з брами. Не бійтесь, у мене ніхто не посміє на вас витріщатися.
— А я не боюся. Як не боюся бути парсуною дорогого ясновельможного. Хоч сим прислужуся йому наостанку. А далі, як Бог захоче, най діється Його воля. Не міг я відмовитися від такої честі, хоч вельми дивувався, що мені вона припала, а не комусь значнішому.
— То так, — погодився Яць. — Таким панам великим не можна відмовити.
— Порятував ясновельможний мене у скруту — хіба таке забудеш? Добре, що недовго мучився…
— У нас кажуть: хто відмучився на землі, заслужив легку смерть.
Не сподівався я почути се від простого чоловіка, хлопа, аж заболіли мені сі слова. Мушу визнати, висловився Яць незгірше Сенеки, хоча невідомо, що сказав би на таку приповідку хтось з родини покійного. (АК: Родині Гербурта навряд чи сподобались би ці слова, бо стосовно Яна Щасного вони б виглядали на докір, адже в очах його кревних і близьких він був руйнівником і бунтарем, логіка його вчинків була незбагненна.)