Зненацька серце в мене похололо. Мати Божа, а чи не міг хлопака підсипати трутки його ясновельможності? Хвалився, що має знайомого аптекаря з самого Риму, а волохи здавна трутку вживають, аби звести чоловіка зі світу. Є таке зілля, що, споживши його, чоловік буде місяць ходити начебто здоровий, а потім зляже. Та я почав проганяти сю страшну думку, бо якщо се й правда, то, по-перше, ліпше тримати її при собі, а по-друге, пану Яну Щасному вже нічим не зарадиш, а за зло перед Господом колись усе рівно доведеться відповісти кожному. Такому незначному чоловіку, як я, не пасує виявляти підозріливість. На те є родина й приятелі родини. Так воно так, але…
Я тяжко зітхнув, ніби намагався видихнути свою підозру, але вона вже встигла шмигнути в закуток і сховатись. Зате маршалок і секретар глянули на мене, і під їхніми пильними поглядами я враз зібгався в жменьку, відчувши свою непотрібність. Ти тут чужий, вашмосць, промовляли їхні очі, зачужий, щоб спостерігати за муками господаря дому сього. Якби мене тут не було, вони могли б поговорити між собою, уклали б якусь стратегію і тактику, себто як по смерті ясновельможного забезпечити собі майбутнє, бо ж скоро почнеться безлад, що буває при кончині маґната: кожен хоче побільше урвати собі — від дітей до пахолків.
У мене не було змоги вийти, хіба що хтось міг мене замінити, але секретар боявся підступити до ліжка, приріс спиною до одвірка, ох, я добре знав, як заворожує видиво чужої смерті! Ти здобуваєш неоціненний досвід, всі чуття загострені, і розуміння того, що ти живий, викликає посмішку, яку ти намагаєшся приховати. Тоді перестаєш відрізняти горе від радості, вони зливаються в якийсь клубок, що перекочується в тобі.
З молодими воно так само, але є одна різниця. Мені не треба тікати від пані з косою, бо я вже пізнав її зблизька і вважав те, що вона чинить, ласкою для нас, людей. Смерть приходить, щоб відвести нас з одного світу в інший, той, який ми самі собі наготували. Їй відомі наші бажання краще, ніж нам самим. Але чи можна змінити щось після нашої кончини, на це священик каже — ні, не можна. І в Святому Письмі про се нема нічого. Або ми неправильно його тлумачимо. Усі наші біди, хай не всі, але чимало, через те, що ми не відаємо чи втрачаємо нагоду спастися після смерті. Якщо втрачаємо, то мусимо плекати наші чесноти, намагатись не схибити. А якщо є надія щось виправити — можна продовжувати грішити, бо світ змушує грішити кожного, навіть святих угодників, тільки їм вдається випросити в Господа прощення за те, що схибили. Та й у пеклі або чистилищі ми могли б віддатися ділу спасіння більш рішуче, бо не залежимо вже від земних владик, сусідів чи родини, що схиляють часом чинити неправедно, супроти честі. Часом отримуємо з того світу вісті, й знаємо, як ведеться там нашим дорогим померлим, а ті часом підказують, що маємо за них зробити. Небіжчик може йти попереду малодітного сина з ліхтарем, аби той не збився з дороги у темряві буття, і хоч той не бачить його постаті, лиш світло, однак йде за ним як зачарований. І користь з того обом велика: отець спасає собі душу по смерті, а син спасає її за життя. (АК: У такій химерній формі оповідач трактує давній звичай залишати дітям напучування на випадок смерті. Освічена шляхта вписувала моральні настанови поряд з матеріальними розпорядженнями у заповіти. Менш освічені посполиті могли це робити в усній формі. Йдеться, очевидно, не лише про неперервність поколінь, а й про вічне батьківство, від якого не звільняє навіть смерть. І далі ми побачимо, як це вічне батьківство починає давати тріщину під впливом суспільного лицемірства і подвійної моралі.)
Вісті від мертвих приходять нам у снах, а сни можна забути або неправильно витлумачити. Десь півроку тому мені наснився мій отець, що вже помер як тридцять літ тому: у брудній спідній сорочці з нечесаною бородою, що промовляв до мене: «Видиш, а видиш!». Я сей сон розтлумачив як те, що мені слід остерігатися, аби не лишитися на старість самому й не стидатися свого удівства. Може, навіть знайти собі пару. Отець знав, що мені потрібно, коли я сам про се ще на здогадувався. Так і сталося — опинився я на чужині, окрадений, слабий, замість того, щоб віддати все синові й перебратися до нього доживати віку. А почалося все з того, що я вирушив з князем Острозьким на Москву, залишивши жону саму, бо син мій оженився і перебрався до тестя. Може, й снилося мені перед тим походом, щоб не робив я цього, але ті сни, наче зграйка пташок влетіли в голову й вилетіли з неї.