Пожалів я того бідного шляхтича, що не міг приступити до комісії, вже й забув про нього, зате люди не забули. Два дні по тому я вже не міг вийти спокійно на ґанок чи пройтися в домі. Спершу кинулась до мене вдова, чий свояк вкрав у неї ліс порізаний і вже встиг продати. Мусив повести її до писаря, щоб написав прошення до суду. Він пробував опиратися, але я не дав йому викрутитися, та й удова заплатила добре. Потім були інші: юдей, у якого шляхтич купив діжечку вина, а не заплатив. Знайшов я того шляхтича приїжджого, побалакав з ним, послухав він мене. Ясновельможний нечасто приймав прохачів у Боневичах, але в Добромилі до нього приходили і русини, і вірмени, й волохи, і юдеї, бо до кого ж їм іти, як не до Гербурта. Се річ звичайна, одначе мені все всередині терпло, коли прохачі називали мене ясновельможним і цілували руки, хоч я лиш був убраний у його одежу, був ніким. Найбідніший з них був багатший за мене.
А тим часом слуги розбестились, бо ясновельможна сиділа в Мостиськах, що було необережно з її боку, бо на Добромиль уже гострили зуби, а в таких справах не можна навіть родині вірити. Прикро було на се дивитись. Добромиль чекала руїна. Маршалка не дуже всі слухали, та й він мав справу з численними гостями, що прибували і відбували. Однак численні прохачі, хоч кожного разу мене кидало в дрож від одного їх виду, помалу переконали слуг, що з мене бодай якась заміна покійному ясновельможному, принаймні зовні, то стали менше бешкетувати, а дехто кланявся низько й просив замовити за себе слово маршалку. Раз я відчитав одного гультяя з лакеїв, що чіплявся до дівки-служниці, доводячи її до сліз.
— Тобі не встидно, що твій господар лежить у гробі, а ти прилюдно дівок лапаєш, і смердить від тебе, як від діжки з брагою! Як ще раз застану тебе на такім неподобстві, то підеш гній вигрібати або помиї виносити.
Я ще за шаблю взявся і ногою тупнув. І диво дивне, лайдак, що його всі боялись, відразу протверезів і впав переді мною на коліна.
— Славно! — почув я за своєю спиною і озирнувся. За цим всім дійством спостерігав маршалок добромильський, що супроводив якихось великих панів.
— Славно! — мовив один з них, високий, у соболевій шапці. — Ґратулюю пана! Але мушу сказати, що небіжчик пройшов би повз того драба і навіть не подивився б у його бік. Проте того ж дня його не було би вже на службі!
Я все ще був лютий, тому відказав доволі гостро:
— Я вчинив се не як ясновельможний, а як Северин Никловський, — і, легко віддавши уклін, додав: — Якби ясновельможні пани надійшли раніше, то певно зробили б так, як велить шляхетська честь!
Маршалок мовчав, витріщивши очі. Я вже бачив, що йому далеко до маршалка боневицького, котрий ніколи не ліз за словом до кишені. Проте озвався другий ясновельможний, не так пишно вбраний, але, судячи з постави, не менш значного роду. Певно, се вони приїхали вчора аж зі самого Львова.
— Я чув, що пан Северин став тут заступником усіх стражденних і потребуючих. Чи не служив пан часом колись за адвоката?
— Я, вашмосць, служив у війську, доки вік мені не вийшов і я не стратив усе, що мав найдорожчого — жону і дім.
Так я їм відповів, і на тім бесіда скінчилась. Моє слово залишилось останнім. Зрештою, нічого злого я не сказав, але надто безпечно повівся і через те був невдоволений собою.
Аби не наразитися на гострі стріли людського злослів’я, я волів сидіти в своїм покоїку та читати. Ніколи не було в мене часу на читання, і тепер я тішився, як школярик, тими кількома книжками, що отримав від покійного ясновельможного. В чоловіка все можна забрати, але не те, що в нього у голові. Проте часом душа прагла вирватися з чотирьох стін, і я йшов у місто визирати, чи надходить весна. На Стрітення був мороз, отже, весна мала настати скоро. Не бачив я ще весни добромильської, і не знаю, чи побачу літо. Пробував уявити собі літо в горах — не зміг. Отже, не побачу. А як почне сніг із гір танути і спливати в долину — оце цікаво.
В той день була торговиця. Пішов подивитися, почути, що люди говорять, а може, навіть стріти купців із землі волинської — Острога чи Заславля. Та, видно, дороги між Великим Князівством литовським та Руським воєводством добряче замело снігом, і я не почув рідного говору ні від тих купців, що торгували полотном, ані від тих, що купували сіль, натоптану в діжечки, що її тут варили, і не лише в Добромилі. Багата тут земля на сіль, мала би бути й вода солона, але ні — звичайна, і здоровіша, бо тече з каменю, а не сотається з боліт.