— Ходімо туди!
Малий, певно, боявся, що я зачну зганяти на ньому злість за те, що не підтримав мене, коли я падав. Він прудко побіг наперед до понурої хатинки, вкритої почорнілою гнилою соломою, що від вітру розсипалася б, напевно, але тут вітру сильного не буває. В таких хижках мешкають ворожбити, що мають діло з різною нечистю. Певно, нечисть тут інша, ніж у нас, не болотна, а гірська. Втім, я й тут знайшов собі болото. З хатинки курилось, отже, там хтось був. Ні, не ворожбит — з хати вийшла молодиця, ще не стара, вбрана не то по-міщанськи, не то по-хлопськи, зразу й не розбереш, й гарним голосом запросила увійти, низько вклонившись. Ще не розгледівши лиця, бо позахляпувало мені очі, тільки розтер болото рукавом, я вже купився на той голос.
— Нехай ясновельможний пан скине одежу. Я її висушу й вичищу.
У курній хаті палилося, дим висів під чорною стелею, і я мусив відразу сісти на лаву, щоб не задихнутися від незвички. У куті коло печі щось завовтузилось, засвистіло, я аж підскочив.
— То чоловік мій, нездужає. Рубав дерево, придавило йому ноги, — розповідала жінка, обертаючи мене, як сніп. Стягнула делію, повісила на жердці. «Хоч би вошей не набратися», — подумав я.
Потім жінка стягла з мене чоботи й заходилася тріскою обшкрібати з них болото, а далі витирати віхтем соломи. Я не встиг і отямитися, як опинився в її владі. Павлусь перестрашено дивився у куток, де лежав чоловік, схожий на живого мерця, перевів погляд на закопчені стіни з чорним мохом, що вилазив зі щілин, перехняблену піч.
— Сядь, — сказав я, і хлопець сів поряд на лаві, принишк у мене під боком.
У печі щось варилося в горщику. По запаху я відчув, що то капуста з горохом. А на столі лежала вівсяна паляниця, яку тут називають ощипок. Принаймні ці люди мали що їсти.
— А з чого ви будете тепер жити? — спитав я, маючи на увазі, що недужий господар не зможе ще довго робити.
Молодиця підняла на мене великі сиві очі.
— Бог нас не зоставить.
Мовила се так твердо, що я повірив.
— А дуже покалічився чоловік?
— Обидві ноги зламав. Він для жупи ліс рубав, пане.
— А діти маєте?
— Маємо! — відказала вона якось весело. — Скоро прийдуть!
— Ганько! — прошелестів кволий голос. — Хто там до нас прийшов?
— Сам ясновельможний Гербурт прийшов! Видиш, Николо, яка тобі честь!
— Що ти мелеш, Ганько! — простогнав каліка. — Ти сама казала, що ясновельможний вмер.
— Ой, та його ще каменем не привалили, то чи тяжко встати з гробу! Сам подивися! Чи ж я одежі сієї не знаю, футра? Прецінь служила в замку.
Жінка захихотіла, а Павлусь шепнув:
— Пане, ходімо звідси!
Та я не міг просто так піти, бо був без чобіт.
— Ганько, небіжчики з гробу не встають. То чужий пан, хай йде собі з Богом.
— А де ти видиш Бога? Він з малим пахолком прийшов.
Жінка враз заповнила усю хижку і мені здалося, що зараз струхлявіле дерево посунеться і ми усі скотимося на дно яру.
— Слухай, молодице, — мовив я лагідно. — Я — не Гербурт, а приїжджий шляхтич, йду помолитися в монастир. Дай своєму чоловіку напитися.
Думав я, що вона покладе чоботи і я їх вхоплю. Але молодиця з гострою тріскою в руці приступила до мене й прошипіла:
— Не бреши. Я виджу, що ти Гербурт, пізнаю не лише по одежі, а й по лиці.
Павлусь притулився до мене і дрібно тремтів. Ще треба буде дитині переляк відливати.
— Ганю, відійди від пана. Дай води!
— Я сам дам воду.
Я встав і пішов до діжки, в якій тримають воду, що стояла коло дверей. І закашлявся від диму. Очі засльозились, я витер їх рукавом. Коли зазирнув у діжку, то мені здалось, що вона не має дна. Десь глибоко у чорній пустці щось подавало звуки, схожі на стогін і плач. Я відсахнувся і вдарився головою об сволок, і від цього прийшов до тями. Шапка злетіла і впала на долівку, покриту гнилою соломою та сміттям. Павлусь підскочив, схопив шапку.
Жінка стояла обернута лицем до вікна, затягнутого дірявою веретою, крізь яку зазирало блакитне весняне небо. Все ще тримаючись рукою за голову, я підійшов до купи лахміття.
— Води нема!
— На припічку горня.
Павлусь приніс надщерблене горня з чимось темним, певно, відваром із зілля. Я вклав горня в руку недужого, притримуючи, поки той пив.
— Пане, не бійтеся. Вона тепер буде довго стояти, поки не наговориться.
— З ким?
— З дітьми, — і по щоці чоловіка покотилась сльоза, а в горлі заклекотіло, що він не міг слова далі мовити.