Коли я прийшов побитий і нагий, наче Йов, до ясновельможного, то все розповів, як є, бо брехати не вмію. І він повірив мені на слово, хоч, думаю, без розвідин не обійшлося, але вже по тому, як він прийняв мене згідно мого шляхетського стану. І якби я, боронь Боже, збрехав, то се рано чи пізно випливло б, як випливає мертва риба в ставку, догори черевом. Та я чесно признався, що дід мій був міщанином з міста Острополя, а як став шляхтичем, оженився з удовою з роду Заславських, яка й народила мого батька, хоч у першому шлюбі дітей не мала.
Сей день не забуду, поки житиму. Падав дощ, і вітер обривав останнє листя на деревах. В одежі з чужого плеча, що роздобув мій благодійник-рятівник, я прийшов до Низького замку в Добромилі. Мене пустили, бо говорив я як шляхтич, вставляючи латину де треба і не треба, щоправда, по-руськи, хоч по-польськи вмію писати та читати. Коли я почав розказувати свою пригоду пану маршалку, то, виявилось, він уже дещо чув і сам запровадив мене до пана старости Гербурта в його кабінет. Стільки книжок і в такому безладі я ще не бачив ніколи. Не давши мені роздивитись сей притулок мудрості, ясновельможний сказав як відрізав:
— Нехай пан говорить зі мною так, як говорив би з Господом, бо ніхто не посміє брехати перед його лицем!
Чудні слова! Я настрашився, бо чув, що від великої вченості буває велика гординя, а певні негаразди, як-от, сидіння у в’язниці, можуть чоловіка допровадити до душевної недуги. (АК: Можливо, до оповідача доходили чутки про те, що Я. Щ. Г. в останні роки перебував у депресії і міг вдатися до чорнокнижництва, щоб поліпшити своє становище і повернути втрачений респект у своє оточення. Про це буде згодом.) Але виглядав він спокійним, пристійним чоловіком з гарно підрізаною бородою, й очі його не метушились, і руки не дрижали. І я заспокоївся й низько вклонився ще раз, мовлячи:
— Так і буде.
Лиш після цього він запросив мене сісти на ослоні коло теплої кахляної груби, а сам сів на другий ослін. Я почув себе певніше, бо відчув, що слова мої припали йому до серця. Він зрозумів, що я з тих людей, які не хочуть ганьбити себе лементом і плачем, щоб викликати жалість. А я зрозумів, що ясновельможний не любить улесливих та скигліїв. Почав я оповідати про себе, про те, що я лиш шляхтич у другому поколінні, особа незначна, але роду чесного, хоч і небагатого. Ясновельможний слухав-слухав, а далі, видно, знудився, і спитав, у яку пригоду я потрапив. А я тільки набрав охоти — шкода! Мені хотілось оповісти про себе, я забув, що переді мною чоловік великий, високого стану. Досі мені встидно, що я поводився не так, як годиться. Втім, я гинув, я не мав куди дітись, переді мною була прірва, а позаду трясовиця.
— Завтра я їду в Боневичі, там у мене своя друкарня. Якщо вашмосць бажає, то може скласти мені товариство. Там спокійніше, і пан віджиє й направить здоров’я. Не конче панові вертатись на попередній постій. Я накажу панові дати все необхідне з одежі й намістити на ніч. А пізніше пан матиме нагоду стрітись з моєю жоною, княгинею, коли вже не так нагадуватиме бідного Йова. Се було б прикрим для пані сього дому.
Я сподівався цього, але не думав, що ясновельможний так просто мені повірить, одразу пізнавши в мені чоловіка правдивого, а не брехача якогось. Були ми з ним однолітки, але я виглядав старшим, бо хвороба й душевна скрута зістарили мене. Коли я йшов до замку під дощем, вбраний у лахи з чужого плеча, які позичив для мене мій рятівник, то вважав себе найнещаснішим у світі.
Я вже брався за клямку дверей, як до мене долинули слова ясновельможного, сказані не дуже голосно, але й не тихо:
— Якби пан знав, скільки з моєї вини на світі з’явилося таких Йовів, то не дякував би мені зараз!
Ні від кого я не почув би такого, і мало сказати, що ці слова мене вразили своєю щирістю. Я ще не стрічав нікого, чиї думки так швидко переходили б у слова. І як же шкода, що такий незвичайний чоловік мусить небавом покинути сей світ, в якому занадто слів пустих і незначних! Я потім записав сі слова, і ще інші на папері, щоб не забути, бо пам’ять на старості слабне, а так я буду перечитувати їх, коли покину Добромиль.
Мабуть, таким чоловіка сотворив Господь, що навіть в присутності терплячого муки душевні й тілесні, може він думати про речі буденні, перескакуючи з них як з купини на купину. Бо навіть якщо й не потрапить у драговиння, то знає, що се може з ним статися. Се я зауважив, ще коли сидів коло конаючого вітця замолоду. Хоч як мені було гірко, з молитви мої думки перескакували на те, як зробити пристойний похорон, і скільки доведеться за се заплатити, і чи вистачить пива та меду на поминальний обід. Пан Ян Щасний не був моїм вітцем, і знав я його коротко, і хоч серце моє краялося від жалю, я не міг боліти й терпіти разом з ним, бо ми два різні тіла і дві окремі душі. Цікавість до того дійства, що ним є наближення смерті, ослабла. Я втомився і хотів, аби все нарешті скінчилось і можна було жити далі. Або щоб хтось мене замінив. Я вже подумав було, що міг би вийти на хвилю подихати чи хоча б підвестись, але тут ясновельможний відкрив очі й раптом сів на ліжку. Ми підскочили до нього, бо бачили, що зробив він се в безпам’ятстві.