Оберто запевнить його тоді, що неодмінно винагородить Фантина і за те, що пішов із ним на віллу, і за клопіт, і за розповідь. І заохочений «віллан», поки вони тягнутимуться на возі до площі Акацій, ще раз підтвердить: так, і після захоплення морячків Малімор навідувався у «Стоптаний чобіт», про здоров’я месера турбувався, от і сьогодні заходив. Так, сторожа змалювалася навпроти «Чобота» одразу, щойно Фантин перебрався туди з безтямним магусом, а ось із малюночками почала проходжатися вже пізніше. Ага, якраз саме тоді, як спіймали душогубів, так і.
…Потім вони добудуться до площі Акацій, де навпроти Палацу Засідань, поряд зі старим, скоцюрбленим деревом вершитиметься правосуддя. Там уже буде не проштовхнутись від зівак; до акації, під товстелезну і міцну гілляку з навішеною на неї петлею, підводитимуть одного за одним моряків «Цирцеї», допомагатимуть зійти хиткою драбинкою (багато хто не буде здатен зробити це самотужки, бо катівні інквізиції — вони, панове, тільки душу виводять на праведну путь, а тіло часто-густо при цьому калічать) — і моряки з тілами, що нагадують стовбур дерева, на якому їх страчують, прийматимуть смерть по-різному: одні мовчки (і не тільки тому, що позбавлені язика; трапляються ж і такі, хто перед вічністю знаходить у собі досі приховану мужність), інші — вимолюючи помилування, хоча самі ж зізнанням своїм підписали собі смертний вирок, пізно відступатися!.. а шкіпер їхній, нажаханий, смикнеться і тицьне пальцем у натовп, і замичить щось нерозбірливе («…цьому точно вкоротили язичок!»), і навіть зійшовши драбинкою до чергової петлі (для кожного закидали нову, а потім перерізали, і тіла складали збоку, у страхітливий стос) — навіть просунувши голову у петлю, шкіпер тицятиме пальцем у натовп, де якраз опиняться візок із магусом і Фантином та багато інших із «Чобота», — вказуватиме на них, і мукатиме відчайдушно, і на обличчі шкіпера проступить непідробний жах. Утім, ніяк зі смертю його не пов’язаний, що саме по собі уже дивно і гідне уваги.
Але все це — за годину чи більше, а тепер Оберто стоїть у кімнатці, чекає, поки Фантин перемовиться із господарем «Чобота», — і раптом, наважившись, вириває аркуш зі свого альбомчика, пише кілька слів і, склавши учетверо, кладе під подушку. Затим підводить голову до стелі і виразно велить бозна-кому:
— Передати Малімору, якомога хутчіш!
Після, повернувшись із площі Акацій (а буде це пізно ввечері), украй втомлений побаченим і пережитим, він щонайперше зазирне під подушку. Там замість залишеного аркуша лежатиме новий, із цифрою «6», підкресленою двічі.
І перстень, на печатці якого — кролики та шпаги.
Розділ п’ятий
Візит Татуся Карло
Несподівана поява Карло, його кийок і насуплені брови нагнали страху на негідників.
1
Від чого люди стомлюються? Від роботи, ясна річ: коли куховарять, коли риболовлею займаються; якщо цілий день на веслах спину гнули, якщо документи якісь важливі читали-писали, у суді засідали, воювали. Ще стомлюються від любощів, якщо від ранку до ночі у ліжку вправлялися, але це втома солодка, приємно-млосна. Ще від думання, не даремно ж кажуть: «голову ламати».
Загалом, багато від чого стомлюються. Але щоб Фантин колись припустив — від сидіння в портових тавернах?!.. Це ж причому не пити-їсти, хоч і не без того, це ж переважно слухати і питання ставити! Здавалося б, що може бути легше? Але от і вечір наближається — і Лезо Монети відчуває себе скоріше мертвим, ніж живим, і з сумом розмірковує про скороспішну свою обіцянку допомогти месерові Оберто.
Правду сказати, не така вже вона скороспішна. І — головне! — Фантин дав її до того, як з’явився дон Карлеоне, а тоді вже… тоді вже… ну, тоді думка самого Фантина мало що важила б.
Він сидить у таверні «Вітер мандрів», упіввуха слухає, про що гомонять за сусідніми столами, і вкотре згадує про ранковий візит дона Карлеоне.
2
Спершу в двері постукав непримітний молодик, дуже схожий на вільного художника, що проїв останні багатіно і тепер підробляє хлопчиком на побігеньках. Було щось таке у його погляді, водночас улесливе і гнівне, немов і гамати кортить, і гордість досі кісткою поперек горла стає. «Вільний художник» у два погляди (швидкий на Фантина, уважніший на магуса) визначив, хто тут хто, і, перехилившись у незграбному поклоні — здавалося, чути було, як рипить його негнучка гордість, — проголосив: «Дон Карло Карлеоне». Затим ступив убік (до кімнати він так і не зайшов, стояв на порозі; втім, ніхто його і не запрошував) — і поряд, просто зі стінки, зненацька виринув низькорослий привид, зодягнутий цілком по-сучасному.
На світло-блакитний жустокор гостя була накинута пурпурова мантія, опушена горностаєм і застебнута на правому плечі трьома аграфами у вигляді усміхнених зірок. Парчевим черевикам, мабуть, позаздрив би і герцог (якби не знав, що вони нематер’яльні), а вже білі рукавички, прикрашені золотим шиттям і перлами, кинули б у трепет будь-якого модника! Словом, гість вигідно відрізнявся від синьйорів Аральдо і Бенедетто з їхнім витребенькуватим, однак безнадійно застарілим вбранням.
Отже, привид проник до кімнати, статечно вклонився месерові Оберто і трохи менш вишукано — Фантину, після чого сів у крісло біля вікна і перепросив за несподіваний візит. «Утім, шпричинений крайньою необхідніштю, інакше я не пошмів би так жапрошто тривожити ваш».