Реновалес зачинився в своєму будинку, мовчазний і такий похмурий, що слуга став боятись. його. Коли з’являтиметься сеньйор Котонер, велено казати йому, що пана немає вдома. Якщо приходитимуть листи від графині, то нехай слуга кидає їх у старовинну вазу в передпокої, куди раніше складали візитні картки. Якщо прибуде вона сама, нехай зачинить перед нею двері. Художник нікого не хоче бачити: він працюватиме і не бажає, щоб хтось відривав його від роботи. Їсти щоб приносили йому в студію.
І заходився малювати, сам-один, без натури; не відступав від полотна до смеркання. Заходячи надвечір у студію, слуга бачив, що сніданок стоїть на столі неторканий. Надолужував Реновалес прогаяне аж уночі, коли в порожній їдальні мовчки й жадібно від’їдався за цілий день. Але він навіть не помічав, що їсть, бо дивився кудись у простір.
Трохи ображений незвичним наказом, що забороняв йому доступ у студію, Котонер приходив пізно ввечері і марно намагався зацікавити товариша новинами із зовнішнього світу. Старий друг помічав, що очі в маестро блищать якимсь хворобливим блиском і бігають, мов у божевільного.
— Як там твоя картина?..
Реновалес у відповідь невиразно махав рукою. Він покаже її трохи згодом.
Коли Котонер починав розмову про графиню де Альберка, Маріано, здавалося, й не слухав його. Старий художник розповідав, як стривожилася ця дама, як вразила її поведінка маестро. Вона покликала богемника до себе і стала розпитувати про Маріано та нарікати із сльозами на очах, що той до неї не приходить. Графиня вже двічі приїздила до Реновалеса, але не змогла увійти до будинку. Графиня лаяла і слугу, й оту таємничу картину. Принаймні міг би їй написати, відповісти бодай на один лист — графиня й гадки не мала, що вони лежать забуті й нерозпечатані в купі пожовклих паперів.
Митець вислухав усе це, байдуже знизуючи плечима, ніби йшлося про події на якійсь далекій планеті.
— Ходімо, провідаймо Міліту, — сказав він. — Сьогодні ввечері вона не йде в театр.
Бажання бачити дочку й розмовляти з нею було єдине, що пов’язувало тепер Реновалеса із зовнішнім світом. Здавалося, він став любити її якось по-новому. Вона вийшла з лона його Хосефіни, була плоть від її плоті. Щоправда, силою та здоров’ям дочка вдалася в нього й анітрохи не була схожа на матір, але ж уродилась жінкою, і вже тому її образ завжди поєднувався в батьковій уяві з образам коханої небіжчиці.
Він слухав свою Міліту, радісно всміхаючись, потішений, що дочка турбується станом його здоров’я.
— Ти, бува, не захворів, татуню? Ти дуже змарнів. І погляд твій мені не подобається… Забагато працюєш.
Але художник хвацько випинав груди і недбало махав рукою. Нехай дочка не турбується. Ніколи ще він не почував себе так чудово. І з уважною зацікавленістю доброго батька слухав оповідь про маленькі прикрощі доччиного життя. Чоловік днює і ночує з друзями: вона нудиться і знаходить розвагу лише у візитах та ще іноді вибирається до крамниць. А потім завжди одна й та сама скарга, яку батько вгадував з її перших слів. Лопес де Coca ставиться до неї як егоїст і скнара. Він тринькає гроші лише на себе, для власної втіхи і намагається заощаджувати на витратах своєї дружини. Незважаючи на все це, вона його таки любить: зрештою, Рафаель не заводить коханок, не дозволяє собі навіть легкого флірту — стала б вона терпіти! Але гроші знаходить тільки для своїх коней та автомобілів, і вона має навіть підозру, що знедавна він приохотився до картярства, а бідолашна дружина мусить ходити в обносках і мало не з плачем просити в чоловіка грошей щоразу, коли їй приносять рахунок за якусь дрібничку на тисячу або дві песет.
Батько вислуховував ці нарікання з поблажливою усмішкою. Він був ладен кинути їй до ніг усе, що наскладав за довгі роки праці. Головне, що Міліта кохає свого чоловіка — тож нехай живе щасливо! її турботи викликали в художника зневажливу посмішку. Гроші! Донька Хосефіни сумує через такі дрібниці, тоді як у нього в домі сила-силенна цих папірців, — брудних, заяложених, нікчемних, — заради яких він стільки трудився, а тепер геть збайдужів до них!.. Коли після таких побачень митець збирався додолу, здоровенна донька рвучко хапала батька в обійми й осипала градом лунких поцілунків, крутячи його в своїх руках, мов малу дитину. В цей спосіб вона висловлювала бурхливу радість.