Реновалес не встиг опам’ятатися, як вона вже присунулася до нього, обхопила його руками за шию і з насолодою занурила пальці в розпатлану чуприну митця.
Вона не горда; чоловіки поклоняються їй, але своє, серце й тіло, усю себе вона віддає своєму художникові, віддає оцьому невдячному, що так мало заслуговує на її кохання, що стільки завдав їй прикрощів — аж вона постаріла від горя… Охоплена раптовий нападом ніжності, Конча цілувала його в чоло, цнотливо й лагідно. Сердешний! Стільки працює! Перевтомлюється, хвилюється — ну навіщо йому стільки картин? Він повинен закинути свої пензлі і просто жити, кохати її, тішитися щастям — нехай спочине оце чоло; завжди воно нахмурене, завжди змережане рухливими зморшками, наче завіса, за якою ховається інший світ.
— Дай-но я поцілую твоє любе чоло, щоб замовкли і поснули духи, які живуть у тебе в голові.
І знову, й знову ніжно цмокала, «любе чоло», опукле й нерівне, мов гірське плато, вкрите застиглою вулканічною лавою.
Її ласкавий, награно шепелявий, як у дитини, голос довго-довго муркотів у тиші студії. Вона ревнув його до живопису, що геть одібрав глузд у її бідолашного хлопчика. Одного чудового дня, славетний маестро, ваша Конча підпалить студію з усіма картинами. Вона пригортала його, вдавала, ніби хоче посадити собі на коліна й заколисати, як малу дитину.
— Ну ж бо, доне Маріаніто, засмійтеся до своєї Кончіти… Засмійтеся, негіднику!.. Засмійся, а то вдарю!
Художник сміявся, але сміх його був силуваний; ці дитячі пустощі, колись такі для нього приємні, тепер лише стомлювали його, і він тільки й думав, як би відсунутися від неї. Залишався нечутливим до її рук та. уст; це тепле тіло, що так палко горнулося до нього, не збуджувало в ньому найменшого хвилювання. Невже й справді колись він кохав цю жінку, заради неї вчинив страхітливий і непоправний злочин, через який вічно тягтиме за собою ланцюг покути!.. Які несподіванки готує для нас життя!..
Байдужість художника зрештою передалася й графині. Здавалося, вона прокинулась від омани, в яку сама себе завела. Відсунулась від коханця, втупила в нього погляд, і в її очах знову спалахнула гордість.
— Скажи, що мене кохаєш! Скажи негайно! Я так хочу!
Але марно підвищувала вона голос, марно намагалась говорити владно й категорично; марно зазирала Реновалесові в очі, ніби прагнула заглянути йому в саму душу. Митець мляво посміхався, мурмотів ухильні слова, але її вимозі не скорявся.
— Скажи мені це, ні, прокричи, щоб я чула… Скажи, що кохаєш мене. Назви мене Фріною, як тоді, коли ти стояв переді мною навколішках, обціловуючи мене всю.
Реновалес не сказав нічого. Здавалося, йому стало соромно на згадку про той випадок, і він похилив голову, щоб не бачити Кончі.
Графиня схопилася на ноги в нападі нервового шалу. Не тямлячи себе від люті, стала посеред студії і заломила руки. Її нижня губа тремтіла, очі метали зелений вогонь, їй кортіло щось розтрощити, впасти на підлогу й забитися в корчах. А може, жбурнути на підлогу найближчу арабську амфору? Чи вгородити нігті в оту похнюплену голову? Нікчема! І вона ще любила цього невдячного! Любить навіть тепер, мов прикута до нього самолюбством і звичкою!..
— Скажи, що кохаєш мене! — крикнула вона. — Скажи негайно!.. Ну ж бо!..
Відповіді не було. Мовчанка ставала обтяжливою. Графиня знов подумала, що художник закохався в іншу жінку. Але хто вона? Як це взнати? Жіночий інстинкт підказав їй, що треба обернутися й поглянути в розчинені двері. Крізь них вона побачила суміжну студію, а за нею — останню, яка й була майстернею, де працював художник. Скоряючись велінню таємничої інтуїції, графиня кинулася туди. Суперниця там!.. Позаду чулися квапливі кроки маестро. Побачивши, як вона зірвалася з місця, він пробудився зі свого похмурого забуття і майже побіг за нею, охоплений жахом. Конча відчула, що зараз узнає істину; жорстоку істину, яка постане перед нею в усій невблаганності раптово розкритої таємниці. Посеред студії графиня спинилася мов укопана і, насупивши брови від розумового зусилля, вп’ялася очима в картину на великому мольберті, що вирізнялася з-поміж інших, незважаючи на сіру пустку цього полотна.