Маестро побачив, як на Кончиному обличчі з’явився той самий вираз сумніву й подиву, що й у Котонера. Хто вона, ця жінка?.. Але сумнівалась графиня недовго; ображене жіноче самолюбство загострило її відчуття. Вона відразу побачила, що за тією загадковою картиною півколом розташувались давні портрети, немов охороняючи її.
Який глибокий подив відбився в її очах! Вони вп’ялися в художника з холодним зачудуванням і вражено зміряли його з голови до ніг…
— Це Хосефіна?
Митець похилив голову, мовчки підтверджуючи її слова. Але мовчати здалося Реновалесові боягузтвом, йому раптом закортіло прокричати перед портретами дружини те, чого він не наважився сказати в іншому місці. Цим він сподівався полестити мертвій, вимолити в неї прощення, зізнавшись у своєму безнадійному коханні.
— Так, Хосефіна.
Кажучи це, він з викликом ступив крок уперед і подивився на Кончу, ніби на ворога. Вона збагнула, що означає цей погляд.
Нічого більше не було сказано. Графиня не знаходила слів. Несподіванка перейшла межі правдоподібного. Людина просто не здатна цього збагнути.
Закохався в свою дружину… та ще й після того, як вона вмерла! Замкнувся в чотирьох стінах, мов схимник, і хоче намалювати її такою гарною, якою вона не була навіть у юності… Життя багате на всякі несподіванки, але такого, мабуть, ще ніхто ніколи не бачив.
Графиня мала відчуття, що впала у якусь прірву і, долетівши до дна, стала іншою жінкою. Їй уже не було прикро, не відчувала вона ні суму, ні болю, і все, що її оточувало, нараз здалося їй чужим і дивним: і кімната, і цей чоловік, і картини. Те, про що вона довідалась, було для неї незбагненне. Якби вона захопила тут жінку, то плакала б і ридала з горя, качалася б по підлозі у муках ревнощів, кохала б маестро ще палкіше. Але зіткнутися з мертвою суперницею! Мертвою… та ще й дружиною коханця!.. Випадок здавався їй безглуздим понад усяке людське розуміння: їй страшенно хотілося зареготати. Але графиня стрималася, згадавши, яким безумним поглядом скинув на неї митець, коли вона зненацька зайшла до студії. Їй здалося, що й тепер у його очах мерехтять вогники божевілля.
Нараз її опанував страх. Страх від лункої тиші, що огорнула студію; страх перед цим зовсім незнайомим чоловіком, який мовчки на неї дивився.
Вона ще спромоглася на співчутливий погляд, адже кожна жінка здатна відчути жалість, навіть коли нещастя спіткало зовсім чужу людину. Сердешний Маріано! Отже, між ними все скінчено. Вона не стала називати його на «ти». Не скидаючи рукавички, величним жестом світської дами подала йому пальці правої руки. Якийсь час обоє стояли мовчки — розмовляючи тільки очима.
— Прощайте, маестро, і будьте обачним!.. Не завдавайте собі клопоту проводжати мене, я сама знаю дорогу. Працюйте далі… Малюйте собі, малюйте…
Її підбори востаннє зацокотіли по навощеній підлозі студії, і пахощі парфумів відлетіли за розмаяним довгим шлейфом…
Залишившися сам, Реновалес зітхнув із полегкістю. Отже, назавжди покінчено з великою помилкою його життя. Від цієї останньої зустрічі в нього не лишилося ніякого прикрого відчуття, крім згадки про те, як завагалася графиня перед портретом. Вона впізнала Хосефіну скоріше, ніж Котонер, але теж не зразу. Усі забули небіжчицю, тільки він береже в пам’яті її образ.
Котонер ще не прийшов, коли до маестро, того самого вечора, завітала друга гостя — його дочка. Реновалес упізнав її ще до того, як вона переступила поріг — веселу й життєрадісну Міліту можна було почути здалеку.
Вона прийшла до батька, бо ж давно обіцяла його провідати. Художник поблажливо усміхнувся, згадавши, як нарікала вона на свою долю під час їхнього останнього побачення. Отже, прийшла тільки його провідати?
Міліта вдала, ніби недочула, і стала розглядатися по студії, в якій уже давно не була.
— Таж це мама! — вигукнула вона.
Дивилася на портрет з деяким подивом, але митець зрадів, що вона одразу впізнала матір. Дочка усе ж таки! Одна кров!.. Бідолашний маестро не завважив, як молода жінка миттю окинула поглядом інші портрети. Вони й дали їй ключ до розгадки.
— Тобі подобається? Ти впізнаєш її? — спитав він боязко, мов художник-початківець.
Міліта відповіла досить ухильно, Атож, це мама; хіба що трохи гарніша, ніж була в житті. Вона ніколи її такою не знала.
— Не знала, — підтвердив маестро. — Ти ж не бачила матір у її кращу пору, — тебе ще тоді не було на світі. Твоя бідолашна мати була дуже вродлива.
Але дочка не виявила особливого хвилювання перед портретом. Він здавався їй якимось дивним. А чому голова не вгорі, а збоку на полотні? Він щось хоче домалювати? Що означають оці лінії?.. Маестро трохи почервонів і, охоплений батьківською соромливістю, відповів ухильно, побоявшись поділитися з дочкою своїми намірами. Він ще не вирішив, як малюватиме далі; має подумати, яке вбрання найкраще їй пасуватиме. Нараз очі його заволожилися, і він ніжно поцілував дочку.