Художник знову сперся ліктями на балюстраду. Почекає ще з півгодини, не більше. День хилився до вечора; сонце ще було височенько, але краєвид раз у раз ніби огортався тінню. Хмари, що скупчилися в оборах на видноколі, зрештою вирвалися на волю і тепер мчали небесними луками, схожі на якихось казкових звірів, штовхаючись і випереджаючи одна одну в шаленій гонитві, немовби хотіли проглинути вогняну кулю, що повільно ковзала вниз по чистому клаптику синього склепіння.
Зненацька Реновалес відчув, як його ніби шпигнуло у спину, в тому місці, де серце. Ніхто до нього не торкнувся; це так попереджали його нерви, що якось по-особливому напружились і аж тремтіли від шаленої нетерплячки. Він відчував, що вона вже близько, ось-ось буде. Й, обернувшися, справді її побачив. Вона йшла по алеї, вся в чорному, в підбитій хутром шкіряній жакетці. Руки були сховані в невеличкій муфті, обличчя прикрите вуаллю. Її висока і струнка постать чітко вирізнялася на жовтавій землі, ніби ковзала від стовбура до стовбура. Карета поверталася назад, мабуть, щоб чекати її нагорі, біля агрономічного училища.
Вони зустрілися посеред майдану. Графиня простягла йому долоньку в рукавичці, зігріту в муфті, й обоє попрямували до балюстради.
— Я така зараз люта… Мене аж тіпає від злості. Не думала, що з’явлюся сюди; зовсім про вас забула, маестро, слово честі. Згадала тільки коли вийшла з дому голови кабінету міністрів і, знаючи, що зустріну вас тут, приїхала, щоб ви розвіяли мій поганий настрій.
Крізь вуаль Реновалес побачив, що її очі сердито блищать, а в кутиках гарненьких уст залягли злі складки.
Графиня швидко заговорила, прагнучи вилити гнів, що клекотів у неї в душі; вона нічого навколо себе не помічала — наче була в своєму салоні, де все їй знайоме.
Оце щойно зробила візит голові кабінету міністрів, щоб переговорити з ним про «свою справу»: бідолашний Пако — її чоловік — мріє про Золоте Руно, і від здійснення цього бажання залежатиме його щастя. Лише цього йому бракує, щоб вивершити піраміду хрестів, почесних ключів та орденських стрічок, яку він нагромадив навколо своєї особи, від черева до шиї, покривши цією славною мантією весь тулуб і не залишивши вільним жодного квадратного міліметра. Отримати Золоте Руно — і можна вмирати!.. Чому б не зробити таку приємність Пако, чоловікові доброму, нездатному скривдити навіть муху? Що їм варто нагородити його цією іграшкою, аби він став щасливим?..
— Уже не існує на світі друзів, — гірко мовила графиня. — Цей перший міністр — тупий бевзь, що забув про давню дружбу, тільки-но побачив себе на чолі уряду. А як він колись зітхав біля мене, наче тенор у сарсуелі*, як упадав за мною (повірте, я не вигадую) і хотів заподіяти собі смерть, бачачи, що я його не терплю, вважаю за вульгарного хлюста і йолопа!.. Сьогодні та сама історія: раз у раз потискує мені руку та закочує очі, «ах, люба Кончо», «ах, чарівна Кончо» та інші улесливі слова — так само він щебече і в парламенті, цей старий канарок. Коротше кажучи, з Руном нічого не вийде: йому, мовляв, дуже шкода, але уряд не дає згоди.
І графиня, ніби вперше помітила, де вона є, спрямувала свій розгніваний погляд на темні пагорби Каса де Кампо; там і далі гриміли постріли.
— І після цього вони ще й сміють ставити людині на карб, коли в неї з’являються бунтівні думки. Я анархістка — ви мене чуєте, Маріано? Щодалі більше почуваю себе революціонеркою. Не смійтеся, я не жартую. Бідолашний Пако, цей агнець божий, аж тремтить від страху, коли я висловлюю перед ним свої погляди. «Жінко, подумай, хто ми з тобою такі. Нам треба бути в злагоді з урядом». Але я бунтую, бо надто добре знаю ту компанію: ватага циніків. Чому не дати моєму Пако Золотого Руна, якщо бідоласі так хочеться його мати? Чи повірите, маестро, мене лютить ця країна, така боягузлива і покірна. Треба, щоб тут настав дев’яносто третій рік, як у Франції*. Якби я була вільна, а не обтяжена всякими дурницями: високим походженням, становищем у світі, — то сьогодні неодмінно вчинила б щось відчайдушне. Бомбу кинула… Ні, бомбу не кидала б; краще б узяла револьвер і…
— Бах-бах-бах! — гукнув художник, весело засміявшись.
Конча відступила від нього на крок.
— Не жартуйте, маестро, — мовила вона сердито. — Чи ви хочете, щоб я пішла?.. Або дала вам ляпаса?.. Мої слова куди серйозніші, ніж вам здається. Сьогодні мені не до жартів!
Але вдача в графині була мінлива, і після цих сердитих слів вона раптом усміхнулася, немов згадала щось дуже втішне.
— Проте не в усьому я зазнала сьогодні невдачі, — мовила вона після тривалої мовчанки. — Не з порожніми руками звідти пішла. Перший міністр не хоче нажити в моїй особі ворога й, оскільки з Руном нічого не вийде, запропонував мені компенсацію. Одне депутатське місце на перших же часткових виборах.