Реновалес широко розкрив від подиву очі.
— І навіщо воно вам, те депутатське місце? Кого ви вбираєтесь на нього посадити?
— Кого! — передражнила Конча з награним здивуванням. — Кого!.. Кого ж я можу посадити на нього, нерозумний ви чоловіче?.. Не вас же, який нічого в цьому не тямить, а вміє тільки махати пензлем… Це місце для доктора Монтеверде, і він там звершить великі діла.
У тиші над майданом пролунав гучний регіт художника.
— Дарвін — депутат більшості! Дарвін говоритиме «так» або «ні»!..
І ще довго сміявся, напустивши на себе вираз комічного жаху.
— Смійтеся, смійтеся, лихий чоловіче, роззявляйте ширше рота, трусіть своєю апостольською бородою… Який же ви дотепник! Ну що в цьому такого дивного?.. Але годі, більше не смійтеся. Чи ви хочете, щоб я зараз пішла? А таки піду, як не замовкнете!..
Деякий час обоє мовчали. Графиня відразу ж і забула про свій клопіт, у її пташиному мозку жодне враження не затримувалося надовго. Розглянулася навколо зневажливим поглядом, бажаючи дошкулити художникові. То ось чим він так захоплювався? Тільки й того?
Прогулюючись, вони неквапом попрямували до старих садків, що росли на терасах косогору, за палацом. Спускалися пологою стежкою, що в’юнилася між чорних скель, обминаючи обліплені мохом урвища.
Тиша була глибока-глибока. Плюскотіла вода з розталого снігу, стікаючи по стовбурах дерев і утворюючи внизу струмочки, які петляли косогором, майже невидимі під травою. В деяких затінених місцях збереглися схожі на клубки білої вовни снігові кучугури, яких ще не здолала відлига. Пронизливо щебетали якісь пташки, ніби десь дряпали алмазним різцем по склу. Обіч сходів видніли постаменти з надкришеного почорнілого каменю, нагадуючи про статуї та квіткові вази, які колись на них стояли. Невеликі садочки, обмежені геометрично правильними лініями, розстеляли над кожною терасою темний грецький орнамент свого гілля. На відкритих місцях дзюркотіла вода, стікаючи в ставки, обгороджені іржавими балюстрадами, або падаючи в потрійні чаші високих фонтанів, що пожвавлювали пустку своїм безперервним плюскотом. Дзюркотлива, крижана вода була і в повітрі, і на землі, вона ще дужче охолоджувала цей і так холодний краєвид, над яким висіло неяскраве сонце, схоже на червоний мазок, що не має в собі ні крихти тепла.
Вони йшли під зеленими арками поміж величезних і мов неживих дерев, обплутаних до самих верхівок покрученими пагонами плюща, ішли, торкаючись столітніх стовбурів з позеленілою і пожовтілою від вологи корою. З одного боку стежки круто піднімався вгору схил пагорба, з вершини якого долинало дзеленчання невидимого бубонця, і коли-не-коли на синьому тлі неба виринав силует корови. З другого боку — тягся старий парапет зі стовпчиків, пофарбованих у білий колір, а за парапетом, далеко внизу, видніли темні квітники, де в сумній самотині, посеред пустки й занедбаності день і ніч плакали цівками сліз старі фонтани. На косогорах, поміж деревами, тяглися ожинові хащі. Стрункі кипариси, прямі, елегантні сосни з гінкими стовбурами утворювали колонаду, своєрідні штахети, крізь які сочилися сонячні промені, урочисте сяйво апофеозу, що мережало землю золотими смугами та довгими тінями.
Художник захоплено вихваляв навколишній краєвид. Це єдиний куточок у Мадриді, гідний уваги митця. Тут колись працював великий дон Франсіско. Так і здається, що за поворотом стежки вони побачать Гойю: він сидить перед мольбертом і супить чоло, невдоволено поглядаючи на вродливу герцогиню, свою натурницю.
Сучасні костюми, на думку Реновалеса, не пасували до цього тла. Він вважав, що серед такого краєвиду потрібне строге вбрання; блискучий камзол, напудрена перука, шовкові панчохи і щоб поруч ішла жінка у вузенькій сукні з високою, під самими грудьми, талією.
Графиня всміхалася, слухаючи художника. Розглядалася навколо з великою цікавістю: ні, прогулянка не така вже й погана. Їй здається, вона бачить усе це вперше. Дуже гарно! Але, на жаль, вона не створена, щоб жити на природі.
Для неї найкращий краєвид — це крісла якогось салону, а щодо дерев, то їй більше до вподоби декорації лісу в Королівському театрі, які з’являються під акомпанемент музики.
— За містом мені стає нудно й сумно, маестро. Природа, полишена на саму себе, нецікава і примітивна.
Вони вийшли на галявинку, де був ставок з низенькими пілястрами, що залишилися від колишньої балюстради. Вода, яка була врівень із берегами, від розталого снігу ще піднялася і тепер переливалася через кам’яну закрайку, розтікалася навкруги тоненькою плівкою і дзюркотіла вниз косогором. Графиня спинилася, боячись замочити ноги. Намагаючись ступати там, де сухіше, художник вийшов уперед і взяв графиню за руку, щоб провести її. Вона слухняно пішла за ним, сміючись і підбираючи шлейф сукні.