Коли вийшли на суху стежку, Реновалес не випустив цієї тендітної долоньки, відчуваючи крізь рукавичку її ніжне тепло. Конча не відсмикувала руки, ніби не помічала, що художник її тримає, але на устах у неї майнула ледь помітна посмішка, а в очах — вираз лукавства. Маестро здавався збентеженим. Він вагався, ніби не знаючи, з чого почати.
— Ніякої надії? — спитав він слабким голосом. — Ви, як і раніше, анітрошки мене не кохаєте?
Графиня засміялася — гучно й весело.
— Ну от, починається. Так я і знала. Недаремно вагалася, чи приходити. У кареті кілька разів повторювала собі: «Ти робиш дурницю, дівчино, що їдеш у Монклоа. Ти згинеш там від нудьги. Тебе чекає тисяча перше освідчення».
Потім змінила тон і вдавано суворо стала вичитувати йому:
— Але ж, маестро, хіба не можна розмовляти з вами ні про що інше? Чому ми, жінки, такі нещасливі, чому кожен чоловік, з яким хочеш просто погомоніти, вважає за свій обов’язок освідчитися тобі в коханні?
Реновалес запротестував. Нехай вона говорить так про когось іншого, але не про нього, бо він справді в неї закоханий. Може заприсягнутися, може повторити їй це навколішках, щоб повірила, — закоханий до нестями! Але графиня глузливо передражнила його, притуливши руку до серця і безжально засміявшись.
— Так, так… Я цю пісеньку знаю — краще не марнуйте сили, повторюючи її. Знаю напам’ять. «У грудях наче вулкан… Не можу без тебе жити… Якщо не покохаєш, заподію собі смерть…» Усі ви кажете одне й те саме. Ані натяку на щось оригінальне… Маестро, заклинаю вас богом! Не виставляйте себе вульгарним залицяльником. Ви ж велика людина, а белькочете такі дурниці!..
Реновалес аж розгубився — такої рішучої і глузливої відсічі він не сподівався. Але Конча, ніби їй стало жаль художника, поквапно додала з ніжністю в голосі:
— Яка вам потреба закохуватись у мене? Чи гадаєте, я менше вас шануватиму, як ви не зробите того, що вважають за свій обов’язок усі чоловіки з мого оточення?.. Я вас люблю, маестро, і бачити вас — для мене радість. Мені буде дуже прикро, як ми посваримось. Я люблю вас як друга, найщирішого і найближчого свого друга. Люблю за те, що ви такий добрий; величенна дитина, бородатий хлопчисько, який не знає анічогісінько про життя, але має великий-великий хист!.. Я хотіла зустрітися з вами сам на сам, щоб мати час спокійно поговорити і сказати те, що оце кажу. Я люблю вас, як нікого іншого. Ні з ким не почуваю себе так добре, як з вами. Будьмо ж друзями; або братом і сестрою — як хочете… Але не чіпляйте ви на себе цю трагічну машкару! Розвеселіться хоч трошки, славетний маестро! Засмійтеся своїм гучним сміхом, що завжди так веселить мою душу!
Але маестро лишався похмурим, дивлячись у землю і люто кошлатячи густу бороду.
— Усе це брехня, Кончо, — грубо відповів він. — Правда в тому, що ви закохана, що ви без тями від отого блазня Монтеверде.
Графиня всміхнулася, наче груба мова художника їй полестила.
— Ну що ж, Маріано, це правда. Ми кохаємо одне одного. Мені здається, я ще так не кохала жодного чоловіка. Нікому досі я не казала цього. Ви перша людина, якій я довірилася, бо ви мій друг, бо коли я з вами, то просто не знаю, що зі мною коїться, бо вам я розповідаю про себе все. Ми кохаємо одне одного; власне, це я кохаю його, кохаю куди палкіше ніж він мене. Моє кохання — це водночас і вдячність. Я не плекаю ілюзій, Маріано. Тридцять шість років! Тільки вам наважуюсь сказати про свій вік. Поки що я маю досить пристойний вигляд — зуміла себе зберегти. Але ж він набагато молодший: ще кілька років, і я могла б йому бути матір’ю.
Вона замовкла на мить, ніби налякана такою різницею в літах між своїм коханцем і собою; але відразу ж додала з несподіваною самовпевненістю:
— Він також кохає мене, я знаю. Я для нього порадниця, я надихаю його; каже, що коли він зі мною, то відчуває, як у ньому зроджуються нові сили для наукових пошуків; що завдяки мені стане великою людиною. Але я кохаю його сильніше, набагато сильніше. У почуттях різниця між нами, мабуть, не менша, ніж у літах.
— Але чому, чому не покохаєте ви мене? — спитав художник із сльозами в голосі. — Я вас обожнюю — от ролі і поміняються. Я вас оточу довічним поклонінням, а ви тільки дозволятимете кохати вас, дозволятимете дивитись на вас як на богиню, завжди бути біля ваших ніг.