Але Конча навіть не встигла викласти своє прохання до кінця. Художник зціпив кулаки і широкими кроками заходив по кімнаті, несамовито лаючись. Він аж кипів від люті.
— Прокляття! Цього тільки й бракувало! Скоро ви попросите, щоб я почистив вам черевики. Чи ви з глузду з’їхали, сеньйоро? За кого ви мене маєте? Я не бажаю терпіти ваші витребеньки… Для цього у вас є граф. Дайте мені спокій.
Але вона уткнулась головою в подушки і невтішно заплакала. Отже, на цьому світі більше немає друзів! Маестро такий самий, як і всі інші: не догодиш усім його забаганкам, то й дружба для нього не дружба. Стільки слів, стільки обіцянок, а на ділі він не здатен навіть на малесеньку жертву.
Нараз вона опанувала себе і трохи підвелася на ліжку, — насуплена, розгнівана, холодна, мов ображена королева, — світячи крізь мережива таємничою білістю прегарного тіла. Ну що ж, їй тепер усе ясно: вона помилилася, розраховуючи на нього. А коли Реновалес, розгубившись від цього спалаху гніву, хотів щось сказати на своє виправдання, вона суворо й гордовито спитала:
— То ви згодні чи не згодні? Рахую до трьох: один… два…
Гаразд, він виконає її прохання. Він уже впав так низько, що може скотитися ще трохи — нічого від цього не зміниться. Прочитає докторові напучення, скаже йому у вічі, що тільки йолоп може нехтувати таким щастям. (Ці слова художник вимовив щиро, і голос йому аж затремтів від заздрощів). Чого ще хоче від нього його чарівна мучителька? Нехай просить сміливо, він усе зробить. Як треба, викличе на дуель графа з усіма його орденами і вб’є його, щоб вона стала вільною і могла поєднатися зі своїм докториськом.
— Жартівник! — вигукнула Конча, переможно всміхаючись. — Ви милий, як ніхто в світі, але й дуже-дуже лихий. Підійдіть-но до мене, злюко.
І, відгорнувши рукою пасмо чуприни, схоже на віття плакучої верби, поцілувала художника в чоло, весело засміявшись, коли той весь затремтів від цієї ласки. Реновалес відчув, як ноги йому підгинаються, а руки самі хапають у обійми це тепле, духмяне тіло, що так і вислизало з тонкої сорочки.
— Я ж поцілувала вас тільки в чоло! — закричала Конча. — Як сестра брата, Маріано! Спокійно!.. Ви робите мені боляче!.. Я подзвоню!
І таки подзвонила, бо відчула, що слабне й ось-ось поступиться, не зможе вирватися з цих палких і владних обіймів. У лабіринті коридорів та кімнат задзеленчав електричний дзвоник, двері в спальню відчинилися, і зайшла Марі — вся в чорному, з накрученим волоссям, тактовна й мовчазна. Її бліде усміхнене личко говорило, що вона звикла бачити все, здогадуватися про все, завжди зберігаючи незворушний вираз.
Графиня простягла Реновалесові руку, спокійна і люб’язна, так ніби прихід покоївки урвав їхнє прощання. Шкода, що він уже йде; увечері вона сподівається зустріти його в Королівському театрі.
Коли художник опинився на вулиці, ковтнув свіжого повітря й відчув себе серед людей, йому здалося, ніби він прокидається від жаского сну. На душі було страшенно гидко. «Ну й відзначився ж ти, маестро!» Він з відразою подумав, як принижує свою гідність, скоряючись усім забаганкам графині; а тепер навіть скотився до такої ганьби, що погодився стати посередником між нею та її коханцем. Але на чолі він і досі відчував ніжний доторк Кончиних уст; і досі був окутаний атмосферою спальні, напоєної пахощами її духмяного тіла. Похмурі думки поволі розвіялись, і митець підбадьорився. Не так уже й погано посуваються справи; хоча цей шлях і неприємний, він приведе його до мети.
Не раз вечорами Реновалес ішов до Королівського театру, скоряючись Кончі, яка хотіла бачити його там, і майже всю виставу просиджував у її ложі, розмовляючи з нею. Міліта сміялася з такої переміни батькових звичаїв — адже колись він лягав увечері рано і вже вдосвіта вставав працювати. А що мати вічно була недужа, то тепер Міліта виконувала обов’язки господині й виряджала маестро з дому; весело кривляючись і сміючись, вона допомагала батькові вдягти фрак, причісувала його, поправляла йому краватку.