Реновалес засинав глибоким сном здорової стомленої від праці людини. Його останні думки були про графиню. Він бачив її в тумані, що клубочиться десь на межі несвідомості; засинаючи, думав, що скаже їй завтра; а уві сні збувалася його давня мрія: Конча стояла перед ним на високому п’єдесталі, гордовита, гола й прекрасна, затьмарюючи сяйвом свого живого тіла найславетніші мармурові статуї. Раптово прокинувшись, він простягав руки і доторкався до тіла дружини — миршавого, твердого, то спалюваного вогнем лихоманки, то холодного, як крига. Відчував, що вона не спить. Цілу ніч не склеплювала очей, але не ворушилася, немовби вся її життєва сила зосереджувалась у погляді, яким вона невідривно дивилась на щось у темряві. Лежала, як мрець. Для художника вона була мов камінь на шиї, мов важезна свинцева гиря; вона з’являлась страшною примарою і проганяла видіння другої жінки в ті рідкі хвилини, коли та починала вагатись, схилялася до нього і була готова впасти йому в обійми… І знову прокидалось у душі маестро жахливе бажання, страховинною потворою виринала з глибин свідомості зловісна думка, нагадуючи, що не вмерла, що тільки сховалась у якомусь куточку мозку, щоб з’явитися ще жорстокішою, ще невблаганнішою.
«А чом би й ні?» — озивався в ньому немилосердний демон, і солодкі ілюзії починали кружляти в його уяві, мов рої золотих метеликів.
Він ще спізнає і кохання, і славу, і радість, відродиться до нового життя як митець і омолодиться, як доктор Фауст* — аби тільки жаліслива смерть прийшла йому на поміч і обрубала ланцюг, що приковує його до печалі й хвороби.
Але на такі думки в ньому відразу ж озивався голос протесту. Хоча Реновалес жив, не думаючи про бога, релігійне почуття жевріло в його душі не згасаючи, й у важкі хвилини життя він завжди звертався до надлюдських, чудотворних сил. «Господи, збав мене від цієї жахливої думки. Оборони від лихої спокуси. Не доведи, щоб моя дружина померла. Нехай вона живе, навіть якщо мені судилось загинути».
І назавтра, змучений докорами сумління, він ішов проконсультуватися до когось із своїх друзів-лікарів. Перевертав догори дном весь дім, організовуючи лікування згідно з ретельно розробленим планом, розподіляв по годинах ліки. І тільки тоді заспокоювався й повертався до живопису, до своїх чоловічих проблем, не згадуючи більше про хвору, переконаний, що тепер її життя поза всякою небезпекою.
Якось після другого сніданку Хосефіна з’явилась до нього в студію, і художник, побачивши її, відчув якийсь неспокій. Давно вже не заходила вона сюди в той час, коли він працював.
Сісти не захотіла. Стала перед мольбертом і, не дивлячись на чоловіка, заговорила тихим смиренним голосом. Реновалеса аж страх пробрав від такої незвичної поведінки.
— Маріано, я прийшла поговорити з тобою про дівчину.
Пора її видати заміж. Рано чи пізно це має статися — і чим скоріше, тим краще. Вона, Хосефіна, незабаром помре, і їй буде легше розлучитися з життям, знаючи, Що дочка добре влаштована.
Реновалес запротестував — палко й бурхливо, як людина, котра не дуже вірить у те, що каже. Дурниці! До чого тут смерть? І навіщо їй помирати? Адже зараз вона почуває себе краще, ніж будь-коли! Треба тільки слухатись лікарів.
— Я скоро помру, — сухо повторила жінка. — І тобі відразу стане легше жити. Ти це чудово знаєш.
Художник хотів був ще дужче обуритись, але, зустрівши холодний погляд дружини, лише покірно знизав плечима. Не варт сперечатися; йому треба зберегти спокій. У нього багато роботи, пополудні він, як завжди, мав піти в дуже важливих справах.
— Ну гаразд, кажи далі. Міліта збирається заміж — але за кого?
Бажаючи підтримати свій батьківський авторитет, виявити якусь ініціативу, а ще тому, що дуже любив свого учня, художник заговорив про нього. Чи не Сольдевілья обранець їхньої доньки? Непоганий хлопчина і з перспективами на майбутнє. Міліту він кохає без тями — он який ходить засмучений, бідолаха, коли дівчина не дуже з ним привітна. Кращого чоловіка для Міліти годі й бажати.
Хосефіна урвала чоловікові розбалакування, кинувши сухо й різко:
— Я не хочу, щоб моя донька одружувалася з художником — ти це чудово знаєш. Досить нам і того, який дістався матері.
Міліта одружиться з Лопесом де Coca. Дівчина не заперечує. Хлопець уже говорив з нею, дістав згоду і тепер звернеться до батька.
— А чи ж кохає вона його? Ти гадаєш, Хосефіно, що такі справи можна вирішувати на твій смак?
— Атож, вона його кохає і хоче заміж. А втім, дочка вдалася в тебе: так само погодилася б вийти й за другого. Чого вона прагне — це волі, їй не терпиться якомога скоріше втекти од вічно хворої і сумної матері. Вона цього не каже і, мабуть, сама не розуміє, що в неї на думці, але я про все здогадуюсь.