Кожен його рух був сповнений гордовитої грації, як у тореадора на арені. Жінки жадібно припадали устами до його руки, а він дивився на шеренгу схилених перед ним у шанобливому поклоні чарівних голівок непроникним і таємничим поглядом. Котонер ішов попереду, прокладаючи дорогу крізь натовп і пишаючись своєю роллю. Яку повагу викликав його друг, «красень-прелат»! Яка це велич — релігія!..
Він провів монсеньйора Орланді до ризниці, тобто до кімнатки, в якій перевдягалися натурники й натурниці. Котонер тактовно залишився за дверима; однак щомиті до нього виходив хтось із домашніх священиків нунція, жвавих юнаків із гнучким дівочим станом, напахчених тонкими парфумами. Вони ставилися до старого художника шанобливо, вважаючи його за високу персону, і раз у раз просили, щоб signore Котонер допоміг їм знайти ту або іншу річ, яку монсеньйор велів доставити сюди вчора; щоб уникнути дальших розпитувань, богемник зрештою зайшов у натурницьку і став допомагати своєму знаменитому другові обрядитися для священної церемонії.
Море людей у салонах раптом завирувало; розмови стихли, і всі з’юрмилися біля одних дверей. Потім розступилися, утворивши прохід.
Спираючись на руку статечного сеньйора, що був весільним батьком, з’явилася наречена, вся в білому: біла, з кремовим відтінком сукня, сніжно-біла вуаль, перламутрово-білі квіти. Яскріли тільки уста й здоровим рум’янцем пашіли щоки. Дівчина всміхалася на всі боки, не відчуваючи ні скутості, ні соромливості, задоволена, що на неї звернена загальна увага. За нею йшов наречений під руку з Хосефіною, яка здавалася ще меншою, ніж була. Оглушена цим гамірним торжеством, що порушило болісний спокій її життя, вона вся зіщулилась у своїй бальній сукні, яка висіла на ній мішком.
Реновалеса не було на церемонії виходу молодих; він забігався, вітаючи та зустрічаючи гостей. В одному з кутків салону, за віялом, яке майже затуляло обличчя дами, несподівано почувся мелодійний сміх. Хтось торкнув художника за плече і, обернувшись, він побачив бундючного графа де Альберка під руку з дружиною. Граф висловив своє захоплення студіями: який артистичний смак! Графиня весело й трохи насмішкувато привітала митця з цією урочистою подією, такою важливою у його житті. Отже, настав момент, коли він має відступити в тінь, назавжди попрощатися з молодістю.
— Вас відтручують, любий маестро. Скоро вас називатимуть дідом.
І весело засміялася, побачивши, як збентежився й почервонів художник. Він збирався щось відповісти графині, але в цю мить Котонер сіпнув його за рукав і потяг за собою. Що він собі думає? Молоді уже стоять перед аналоєм, монсеньйор Орланді приступав до виконання своїх обов’язків, а місце батька досі порожнє. Реновалес пішов за ним і цілих півгодини страшенно нудився, неуважно спостерігаючи за священнодійством прелата…
Удалині, в останній студії, гучним акордом озвалися струнні інструменти, і полилася музика — світська, але таємнича, містична; вона котилася мелодійними хвилями від зали до зали, бриніла в повітрі, напоєному пахощами прив’ялих троянд…
І відразу ж приємний голос під акомпанемент кількох інших голосів, грубіших, заспівав молитву, пронизану любоеграсними ритмами італійської серенади. Над гостями, здавалося, прокотилась хвиля глибокого зворушення. Котонер, який стояв неподалік аналоя і стежив, щоб монсеньйорові нічого не бракувало, неабияк розчулився, слухаючи музику, споглядаючи цей натовп високих гостей і милуючись театральною урочистістю, з якою виконував вінчальний обряд римський вельможа. Дивлячись на Міліту, що стояла навколішках, така вродлива у своїй білосніжній вуалі, старий богемник аж закліпав, стримуючи сльози. Дарма, що був бездітний, він так хвилювався, ніби видавав заміж власну дочку.
Реновалес витягував шию і поверх білих та чорних мантилей шукав поглядом очі графині. Подеколи вони дивились на нього, насмішкувато поблискуючи; а то назорювали Монтеверде в натовпі сеньйорів, що стояли біля дверей.
Потім на якусь мить художник захопився церемонією обряду. Ох і довгий же він!.. Музика нарешті стихла. Монсеньйор повернувся до вівтаря спиною і ступив кілька кроків до молодих, простягши перед собою руки і показуючи, що збирається говорити. Запала глибока тиша, і над головами принишклих гостей зазвучав голос італійця — м’який і співучий. Іноді прелат заникувався і замінював іспанські слова іншими, зі своєї рідної мови. Нагадавши молодому подружжю про шлюбні обов’язки, він з ораторським натхненням став вихваляти їхнє високе походження. Про молодого монсеньйор Орланді сказав небагато: він, мовляв, належить до касти привілейованих, з якої походять проводирі людства — отже, його обов’язки очевидні. Що ж до молодої, то вона спадкоємиця художника із світовою славою, дочка митця.