Нарешті він отримав від неї звістку, та ще в найнесподіваніший спосіб. Якось надвечір, коли сонце вже торкалося обрію, Реновалес вийшов з дому, збираючись піти прогулятися біля іподрому, щоб помилуватися з того узвишшя Мадридом. Та не ступив він і кілька кроків по вулиці, як перед ним постав хлопець у червоній лівреї, розсильний якогось агентства, і простяг йому листа. Художник здивовано підняв брови, пізнавши графинин почерк. Усього чотири рядки — квапливих, нерівних. Сьогодні пополудні прибула експресом із Франції зі своєю покоївкою Марі. Тепер сама вдома. «Приходьте… Негайно… Жахливі новини — я помираю». І маестро побіг до графині, хоча звістка про її близьку смерть не справила на нього особливого враження. Обійдеться чимось легшим. Він давно звик до фантастичних перебільшень Кончі.
У великому палаці графа де Альберка стояли сутінки, лунка тиша, і на всьому лежав шар пилюки, як завжди буває в покинутих надовго будинках. З усієї челяді залишався тільки воротар. Перед сходами гралися його діти, ніби ще не знали про повернення сеньйори. Меблі нагорі були в сірих чохлах, а бронза та дзеркала потьмяніли під товстим шаром пороху. Марі відчинила перед художником двері й повела його темними салонами із застояним повітрям; штор на зачинених вікнах та балконних дверях не було, і крізь жалюзі соталося слабеньке світло.
В одній із кімнат валялося кілька нерозпакованих дорожніх валіз, кинутих і забутих у поспіху раптового приїзду.
Пройшовши майже навпомацки через увесь безлюдний дім, Реновалес побачив пляму світла біля дверей у спальню графині — єдине помешкання, в якому помітно було ознаки життя і куди вливалося останнє проміння призахідного сонця. Конча сиділа у глибокому кріслі біля вікна, осяяна помаранчевими барвами надвечір’я. Чоло її було нахмурене, в очах розпач.
Побачивши художника, вона випросталась, мов розправлена пружина, схопилася на ноги, простягла руки і кинулась до нього, наче за нею хтось гнався.
— Маріано! Маріано! Він утік!.. Він покинув мене назавжди!..
То був жалібний зойк. Конча обняла художника і схилила голову йому на плече. З очей її крапля за краплею закапали на бороду маестро сльози.
Ошелешений Реновалес лагідно відсторонив графиню і посадив її знову в крісло.
— Стривайте, стривайте! Хто втік?.. Говоріть ясніше… «Дарвін», чи що?
Еге ж, він. Усе скінчено. Графиня насилу вимовляла слова — болісна гикавка не давала їй говорити. Розлютована, що її покинуто, а самолюбство її розтоптано, вона тремтіла всім тілом. Він утік від неї, та ще в найщасливіші для них дні, коли Конча була певна, що міцно його тримає, коли вони втішалися свободою, якої досі не знали. Сеньйорові, бачте, набридло. Він, мовляв, ще кохає її — як писав у листі, — але бажає бути вільним, щоб мати змогу продовжити свої наукові студії. Мовляв, покидав її, глибоко вдячний за те, що вона була до нього такою доброю. Він, бачте, переситився її палким коханням, хоче оселитися десь за кордоном, стати великим ученим і більше не думати про жінок. Так він пише в тих кількох рядках, які надіслав їй на прощання. Брехня, все брехня! Вона здогадується: тут зовсім інше. Нікчема втік з однією повією, на яку накинув оком на пляжі у Біарріці. Справжня мацапура, але обдарована відьомським чаром. Мабуть, вона зводить чоловіків з розуму хитромудрими тонкощами гріха. Пристойні жінки, бачте, вже не задовольняють цього розбещеного панича. А може, образився, що не дали йому кафедри, що не обрали його депутатом. Господи! Хіба ж вона в цьому винна? Хіба не зробила усе від неї залежне?..
— Ох, Маріано! Мабуть, я таки помру. Це вже не кохання, а люта ненависть! Мене спопеляє гнів. О якби той красунчик попав зараз у мої руки… я б його задушила! Подумати лишень — скільки дурниць я вчинила заради нього!.. Господи, де були мої очі?
Довідавшись, що її покинуто, вона відчула тільки одне бажання: якнайскоріше зустрітися зі своїм добрим другом, порадником, «братом»; їхати в Мадрид, щоб побачити Реновалеса й висповідатись перед ним! Розповісти йому геть усе, навіть таке, про що не може згадувати, не червоніючи.
Вона не має в світі нікого, хто б любив її некорисливо, нікогісінько, крім маестро; раптом їй здалося, що вона сама-самісінька серед пустелі, а навколо непроглядна ніч — і тоді вона щодуху кинулася шукати його, просити в нього тепла й розради.
Тепер, коли художник був поряд, Кончі ще нестямніше захотілося знайти в нього захист. Вона знов підбігла до Реновалеса, рвучко обняла його, забилася в істериці й заголосила, ніби їй загрожувала хтозна-яка небезпека.