Якось пополудні, в домі графині де Альберка, після зухвалих розваг, якими коханці ніби кидали виклик священному спокою гранда, що вже повернувся з подорожі, художник боязко заговорив про свою дружину.
— Я тепер приходитиму рідше — хай це тебе не дивує. Хосефіна дуже хвора.
— Справді дуже? — перепитала Конча.
І в очах її замиготіли зловтішні вогники, які здалися Реновалесові знайомими: ті самі, що не раз танцювали перед ним у темряві, турбуючи його совість, мов відблиски пекельного полум’я.
— Важко сказати. Але, думаю, якось обійдеться.
Він відчував потребу брехати. Утішав себе, применшуючи серйозність хвороби. Сподівався розвіяти цією брехнею та самооманою гостру тривогу, яка шпигала його, мов голками. У такий спосіб він намагався знайти собі виправдання, поводився як людина, що дурить сама себе, вдаючи, ніби не усвідомлює всієї ваги свого злочину.
— Нічого страшного, — казав він дочці, яка, стривожена виглядом матері, щовечора приходила ночувати з нею. — Нежить, зимова простуда. Коли потепліє — все минеться.
Він звелів топити в усіх кімнатах; у будинку стало жарко, як у печі. Не відчуваючи найменшого хвилювання, художник раз у раз голосно повторював собі, майже викрикував, що в дружини тільки застуда, а тим часом внутрішній голос твердив: «Брехня! Вона помирає. Помирає, і ти це знаєш!»
Симптоми, про які казав йому лікар, з’являлися з моторошною закономірністю, нанизувались один на один. Спершу він помічав тільки, що Хосефіну майже весь час трясе, як у лихоманці, а надвечір її аж судомило. Потім вона стала жахливо пітніти — від рясного поту простирадла на її ліжку були вранці мокрі як хлющ. Це жалюгідне тіло прямо на очах тоншало, усихало, мовби згорало на невидимому вогні. Вона кашляла безупину, тяжко хрипіла і скаржилася на постійний біль під грудьми. Дочка годувала її, мов дитину, з ложечки, але через кашель і блювоту Хосефіна не могла нічого ковтнути. Язик у неї став зовсім сухий. Вона жалілася, що всередині їй пече як вогнем.
Так проминув місяць. Реновалес, у своєму оптимістичному завзятті, намагався переконати себе, що хвороба далі не зайде.
— Вона не помре, Пепе, — заявляв він рішуче, ніби був готовий зчепитися з кожним, хто наважиться йому заперечити. — Правда ж, не помре, лікарю? Ви згодні зі мною?
Лікар, як завжди, тільки знизував плечима. «Хто знає… Цілком можливо». А що хвора рішуче відмовлялася від будь-якого обстеження, то він довідувався про розвиток хвороби лише по симптомах, із розповідей дочки й чоловіка.
Незважаючи на те, що з Хосефіни лишились самі кістки та шкіра, її тіло раптом почало набрякати. Збільшився живіт, одна нога розпухла, а друга навпаки — зовсім висохла.
Реновалес раз у раз надокучав лікареві розпитуваннями. Що він думає про всі ці симптоми? Лікар опускав голову. Він не знає. Треба почекати — природа багата на несподіванки. Але якось таки набрався духу і, під приводом того, що йому треба виписати рецепт, зайшов у студію поговорити з чоловіком хворої віч-на-віч.
— Мушу вам сказати правду, Реновалесе… Мені несила далі витримати цю комедію милосердя… — може, вона й добра для інших, але ж ви чоловік мужній… У вашої дружини скоротечні сухоти. Можливо, їй залишилося жити всього два-три дні, можливо — ще кілька місяців. Але вона помирає, і я не знаю від цього ліків. Якщо хочете, пошукайте іншого лікаря.
Помирає!.. Реновалеса як громом ударило. Він не міг отямитися, наче ніколи не вірив у можливість такого кінця. Помирає!..
Коли лікар вийшов твердою ходою людини, яка щойно скинула з себе важкий тягар, художник подумки повторив це слово, але воно не справило на нього ніякого враження. Його огорнула тупа байдужість. Помирає! Невже й справді може померти ця вічно хвороблива жіночка, що так знівечила йому життя?..
Він і незчувся, як заходив по студії, голосно вигукуючи:
— Вона помирає! Вона помирає!
Він повторював це, щоб схвилювати себе, щоб застогнати і заридати від горя, але не відчув нічого.
Хосефіна скоро помре, а він спокійнісінький! Йому хотілося заплакати, умитися гіркими слізьми, він мучився, як мучиться людина, що відчуває гостру потребу виконати свій обов’язок і не може цього зробити. Закліпав очима, набрав повні груди повітря і стримав віддих, намагаючись уявити собі всю глибину свого нещастя. Але очі його залишились сухими, а думка вперто не хотіла пройматись розпачем. Він прикидався перед самим собою, лише вдавав, що жаліє смертельно хвору дружину. Щось вигукував, ходив по студії, але й далі нічого не відчував, мовби так і не повірив у можливість цієї смерті.