Йому стало нестерпно соромно, він здавався самому собі справжнім страховищем. Охоплений поривом, який колись змушував святих самітників накладати на себе тяжку покуту за грішні мислі, пригнічений гірким каяттям, Реновалес дав собі слово не відходити від хворої. Він більше не вийде з її кімнати, витримає її мовчазну зневагу, буде з нею до останньої миті, забувши про сон і голод. Він аж холонув від страху, думаючи про свою черствість, і палко бажав спокутувати її великодушними й благородними вчинками.
Тепер Міліта вже не сиділа ночами біля постелі матері і повернулась додому, не надто потішивши цим чоловіка, який дуже зрадів, коли несподівано дістав змогу знов зажити парубоцьким життям.
Котонер приходив щодня і йшов додому тільки опівночі. Реновалес не лягав спати. Він мовчки блукав по яскраво освітлених кімнатах; раз у раз заходив до спальні й дивився на Хосефіну, що лежала зрошена потом, тіпаючись від жахливого кашлю, занурена в передсмертну дрімоту і така висхла, така маленька, що її жалюгідне тіло здавалося під укривалами тільцем дитини. Решту ночі маестро просиджував у кріслі, багато курив. Очі його були розплющені, але мозок затуманювався, поринав у сон.
Думки художника витали далеко. Марно він картав себе за жорстокість: здавалося, його заворожила таємнича сила, куди могутніша, ніж докори сумління. Він забував про хвору і запитував себе, що зараз робить Конча; в уяві бачив її зовсім голу, знеможену від любощів; з усіма подробицями згадував їхні побачення — ніжний шепіт, жагучі слова, палкі обійми. А коли зусиллям волі проганяв від себе ці видіння, то підходив, наче для покути, під самі двері кімнати, в якій лежала хвора і прислухався до її уривчастого дихання; болісно кривив обличчя, але так і не міг заплакати, не відчував суму, хоч як прагнув його відчути.
На третій місяць хвороби Хосефіна вже не могла лежати в постелі. Легко, наче пір’їнку, дочка піднімала її, садовила в крісло, і хвора сиділа в ньому — малесенька, непомітна, з незнайомим кощавим личком, на якому, здавалося, не було нічого, крім глибоких очниць та гострого носа.
Котонер, дивлячись на Хосефіну, ледь стримував сльози.
— Сама тінь від неї лишилася! — казав він. Ніхто б її тепер не впізнав!
Коли хвора кашляла, здавалося, вона бризкає навколо себе отрутою смерті. На губах їй виступала піна. Зіниці раптом збільшувалися, і очі спалахували дивним світлом, наче дивилися кудись у далеч крізь людей і речі. Ох, її очі! Як боявся їх Реновалес!
Якось пополудні вони вп’ялися в нього, і він аж похолов. Ці очі пропікали йому чоло, бентежили і жахали його.
Реновалес і Хосефіна були самі. Міліта поїхала до себе додому. Котонер спав у кріслі в студії. Хвора, здавалося, трохи ожила і заговорила, поглядаючи мало не з жалем на свого чоловіка, який сидів перед нею.
Вона помирає; нема сумніву — смерть її близько. І Хосефіна заплакала — чи не востаннє спалахнув у ній вогник життя, перед тим як навіки згаснути.
Реновалес запротестував із гарячковістю людини, яка знає, що говорить нещиро. Помирає?.. Нехай навіть про це не думає!.. Вона житиме — попереду в неї ще багато щасливих років.
Хосефіна всміхнулася майже співчутливо. Не треба брехати, адже вона все чудово знає; вона вже бачить, як витає навколо неї смерть — невідчутна й невидима. Говорила Хосефіна тихо, але урочисто — так звучить голос, що скоро навіки замовкне, так висловлюється душа, що має ось-ось покинути тіло.
— Помру я, Маріано, і це станеться навіть раніше, ніж ти гадаєш… але пізніше, ніж хотілося б мені. Помру, і ти заживеш спокійно.
То вона такої про нього думки! Та чи ж він бажав її смерті?.. Від несподіванки й щирого каяття Реновалес підхопився на ноги й обурено замахав руками, заметушився так, немовби з нього грубо зірвали одежу і він опинився голий перед людьми.
— Ти мариш, Хосефіно… заспокойся… Ради бога, не верзи такої нісенітниці!
Дружина посміхалася. Її жалюгідне личко болісно скривилося, але раптом воно погарнішало і полагідніло, як буває з людиною, коли вона вмирає, не марячи, при повній ясності розуму. Хосефіна заговорила до чоловіка з глибоким співчуттям, з неземною жалістю людини, яка споглядає каламутний потік життя, уже виходячи з його вод, уже ступивши ногою на берег вічної темряви, вічного спокою.