— Тримайся, Маріано! — зі сльозами в голосі утішав його Котонер. — Будь чоловіком… Міліто, відведи батька в студію… Щоб не бачив її…
Маестро дав себе повести. Він тяжко зітхав, але марно силкувався заплакати. Сльози не виступали. Він не міг навіть зосередитись на своєму горі: його увагу відвертав внутрішній голос, голос великих спокус.
Хосефіна померла, і він нарешті вільний. Сам собі хазяїн, без ярма на шиї. Ніхто тепер не гнутиме його до землі, і він піде своєю дорогою. Спізнає всі радощі, які є на світі: втішатиметься коханням, не знаючи ні страху, ні докорів сумління, грітиметься в променях слави!..
Для нього починалося нове життя.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І
Лише на початку наступної зими повернувся Реновалес до Мадрида. Смерть дружини приголомшила його, і здавалося, він ніяк не міг повірити, що це сталося, що тепер він сам собі господар. Всяке бажання працювати в нього пропало, і він цілими днями бездумно лежав у студії на дивані, ніби снив наяву. Котонер пояснив собі цей стан друга, як мовчазне, глибоко затаєне горе. Але старого художника сердило, що тільки-но померла Хосефіна, як графиня стала вчащати до Реновалеса — провідувати славетного маестро та «свою любу» Міліту.
— Поїдь куди-небудь, — порадив другові старий богемник. — Ти тепер вільний, і тобі однаково, де жити: тут чи десь-інде. Тривала мандрівка піде тобі на користь. Це розважить тебе.
І Реновалес подався в мандри, радіючи, немов студент, який уперше вирвався з-під батьківської опіки. Самотній, багатий, ні від кого не залежний, він вважав себе найщасливішою людиною в світі. Його дочка була заміжня, мала тепер свою окрему сім’ю. Він тішився приємною незалежністю, його ніщо не турбувало, в нього не було ніяких обов’язків, крім солодкого обов’язку прочитувати безліч невимовно ніжних листів Кончі, що летіли йому назустріч у його мандрах. Яке це щастя — свобода!..
Він трохи пожив у Голландії, уперше побував у музеях цієї країни. Потім, почуваючи себе вільним, як птах, скорився раптовій забаганці і вирушив до Італії, де кілька місяців тішився безтурботним життям: нічого не робив, гостював по студіях різних художників і отримував почесті, належні знаменитому маестро, там, де колись долав життєві злигодні, убогий і нікому не відомий. Після Італії поїхав до Парижа, а потім здався на умовляння графині, що кликала його в Біарріц, де проводила з чоловіком літо.
Кончині листи ставали чимраз наполегливішими: їхня розлука надто затяглася, і вона не дочекається, коли вони знов будуть разом. Час йому повертатися — досить уже мандрувати світом. Вона страшенно нудьгує, бо кохає його й не може без нього жити. А для більшої переконливості ще й посилалася на свого чоловіка; сліпий, як завжди, граф де Альберка сам наполягав, щоб дружина запросила митця пожити якийсь час у їхньому домі, в Біарріці. Бідолашний маестро, ставши вдівцем, мабуть, дуже сумує, і добрий вельможа щиро прагнув утішити художника в його самотності. Тут він розважиться; вони стануть для нього новою родиною.
Отож більшу половину літа й усю осінь Маріано прожив у цьому затишному будинку, де почував себе, як дома. Вгадуючи в Реновалесові справжнього господаря, слуги ставилися до нього з пошаною. Знудьгувавшися за коханцем, графиня віддавалася любощам з таким шалом, що художник змушений був стримувати її, умовляв не забувати про обережність. Благородний граф де Альберка оточив гостя приязню й співчуттям. Сердешний славетний друг! Яке це горе — втратити кохану дружину! І в палкого любителя орденів з’являвся на обличчі вираз щирого жаху, коли він пробував уявити й себе вдівцем, без своєї любої дружини, яка так його ощасливила.
На початку зими Реновалес повернувся в Мадрид. Знов опинившись у своєму домі, він не відчув ані найменшого хвилювання. Тепер, коли в тиші лунали лиш його кроки, то студії, зали й кімнати здавалися йому якимись надто просторими, холодними і лункими. Нічого не змінилося, ніби він не був тут лиш кілька днів, а не цілий рік. Друг Котонер приходив у дім і наглядав за роботою воротаря, воротаревої жінки та старого служника, який прибирав у студіях — єдиних слуг, що зосталися в Реновалеса. Не видно було пороху на речах і. не відчувалося затхлості, якою завжди просякнуте повітря в помешканнях, що тривалий час стоять замкнені. Все було чисте, блискуче, немовби життя не уривалося в цьому домі й на мить. Вливаючись потоками у вікна, сонце й повітря розвіяли атмосферу хвороби, що панувала в домі, коли Реновалес вирушив у свою подорож, атмосферу, в якій йому вчувалося шарудіння невидимого плаща смерті.