Реновалеса охопило бажання негайно тікати звідси. Однаково його відзнак у шафах немає. Мабуть, вони десь у спальні. І вперше після смерті дружини він наважився повернути у дверях ключ. Запах минулого, здавалося, полетів за ним, окутав його щільною хмарою. Художникові раптом здалося, ніби з нескінченності простяглися довжелезні руки й ніжно обняли його. Він уже не боявся зайти до спальні.
Увійшов і став навпомацки шукати в темряві вікно. Зарипіли дерев’яні віконниці, і до кімнати зненацька хлюпнуло сонце, аж художник замружився і закліпав. А коли очі його звикли до світла, він побачив, що до нього всміхаються блискучі венеціанські меблі — ніжно і наче боязко.
Прегарна спальня митця! Художник не заходив сюди цілий рік і тепер мимоволі замилувався чудовими меблями; на великій шафі, мов три ясні місяці, блищали голубим сяйвом три дзеркала — такі вміють виготовляти лише майстри Мурано; чорне дерево було оздоблене тонкими перламутровими інкрустаціями та коштовними камінцями; у всьому відчувався творчий геній давньої Венеції, що постійно спілкувалася з народами Сходу. Ця обстанова була найкоштовнішим набутком Реновалесової юності; примхою закоханого, який хотів оточити свою подругу королівською пишнотою, примхою, що її потім довелося оплачувати кількома роками напруженої праці.
Ця розкішна спальня супроводжувала їх усюди, вони не розлучалися з нею навіть у ті часи, коли їм доводилось особливо сутужно. У ті нелегкі роки він малював на горищі, а Хосефіна сама куховарила; їм бракувало навіть стільців, їли вони з однієї миски, і Міліта гралася ганчір’яними ляльками; але в побіленій крейдою злиденній кімнатці, неторкані й оточені священною шанобою, стояли ці меблі, що колись належали білявій догаресі — стояли як надія на щасливе майбутнє, як запорука кращих часів. Бідолашна Хосефіна щодня протирала їх і милувалася ними, з простодушною вірою чекаючи, коли все чудодійно зміниться, і вони перевезуть їх до палацу.
Художник окинув спальню досить спокійним поглядом. Він не помітив тут нічого незвичайного, і ніщо його надто не схвилювало. Обачний Котонер заховав крісло, у якому вмерла Хосефіна.
Величне ліжко з монументальними, оздобленими художнім різьбленням і блискучою мозаїкою, бильцями з чорного дерева мало звичайнісінький вигляд: на ньому купою були складені ковдри. Реновалес засміявся із самого себе, з того, що досі боявся переступати поріг спальні і навіть жодного разу не відмикав її. Смерть не залишила тут ніякого сліду. Ніщо не нагадувало про Хосефіну. У кімнаті стояв важкий дух, запах пилюки й вологи, що стоїть у всіх приміщеннях, які довго не провітрюються.
Час минав, і треба було шукати ордени. Реновалес, уже звикнувши до помешкання, відчинив шафу, сподіваючись знайти їх там.
Зарипіли, відчиняючись, дерев’яні дверці, і відразу ж потекли пахощі, схожі на ті, які розливалися в сусідній кімнаті. Тільки тут вони були ще тонші, ще невловніші і якісь далекі-далекі.
Реновалес подумав, що чуття обманюють його. Але ж ні; із глибини шафи таки плинув ніби прозорий невидимий дим, окутував його і, здавалося, ніжно голубив. Тут не було одягу, і художник відразу помітив на поличці футляри, які так довго шукав. Але навіть не простягнув руку, щоб їх узяти — стояв і не ворушився; він дивився на тисячі дрібничок, які належали Хосефіні, і, здавалося, забув про все на світі.
Дружина знову постала перед ним, як жива, ще відчутніша, ніж у гардеробній, серед свого старого одягу. Її рукавички ніби берегли тепло та обриси пальців, які колись пестливо куйовдили густу чуприну митця. Її комірці нагадали йому про ніжну, наче виточену із слонової кості шию: на ній були ледь помітні ямочки, які він любив лоскотати губами.
З болісною цікавістю він торкався то тієї речі, то іншої. Ось старе, акуратно згорнуте віяло — але як воно схвилювало його! На протертих складках видніли потьмянілі фарби — голова, яку він намалював на прохання сеньйорити де Торреальта, ще коли вони були тільки друзями. В одній коробці мерехтіли таємничим блиском дві величезні перлини в оправі, оздобленій діамантами: міланська коштовність, перший по-справжньому цінний подарунок, який він купив Хосефіні на площі перед собором святого Марка. Він тоді саме отримав поштовий переказ від свого римського повіреного і зразу ж витратив усі гроші на цю коштовну дрібничку, яку його дружина прийняла, радісно почервонівши й подивившись на нього глибоко вдячним поглядом.
Пальці схвильованого художника нишпорили серед усяких коробочок, стрічок, хустинок та рукавичок, і раз у раз перед його очима поставав якийсь спогад, так чи інак пов’язаний з ними. Бідолашна небіжчиця жила для нього, тільки для нього, ніби її власне життя було нічого не варте, ніби воно набирало значущості лише в поєднанні з його життям. Серед стрічок та картонних коробочок, наче святі реліквії, зберігалися фотографії, зроблені в місцях, де минала його юність: руїни античного Риму, гори цієї стародавньої священної країни, канали Венеції — пам’ятки з минулого, що були для неї, безперечно, дуже дорогі, бо нагадували їй про чоловіка. А між фотографіями він побачив сплющені крихкі пелюстки: там були і пишні троянди, і скромні польові квіти, цілий гербарій невідомих Реновалесові і ніби позбавлених змісту спогадів, але він відчував, що за кожною пелюсткою ховається щось дуже важливе, що вони нагадували Хосефіні про якісь щасливі хвилини з їхнього життя, хвилини, що давно стерлися з його пам’яті.