Художник усміхнувся. Збудовано той палац для митців, а оселилися в ньому жандарми. Мистецтво входило туди лише раз у два роки, витісняючи на якийсь час охоронців порядку та їхніх коней. Статуї виставлялися в залах, де пахло ячменем і солдатськими черевиками. Але це тривало недовго; незабаром маневри європейської культури закінчувалися, непроханого гостя виганяли, й у виставочному палаці залишалося тільки справжнє, тільки національне: охоронці даної богом влади зі своїми росінантами*, які щодня з’являлися на вулицях Мадрида, охороняючи священний спокій цієї клоаки.
Маестро перевів погляд на чорний купол, і в його уяві постали дні, коли в палаці відбувалася виставка. Він побачив стовписько патлатих і галасливих молодиків — і смирних та підлесливих, і роздратованих та непримиренних, — що з’їжджаються сюди з усіх міст Іспанії, прихопивши свої картини і плекаючи найсміливіші честолюбні мрії. Митець усміхнувся, подумавши, скільки прикрощів довелося йому витерпіти під цим дахом, як важко іноді було вирватися з оточення бунтівливого плебсу від мистецтва, що не давав йому проходу, вихваляючи його не так за картини, як за становище впливового члена журі. В очах цієї молоді, що дивилася на Реновалеса зі страхом і надією, він був тим, хто розподіляє призи. Того дня, коли виносилося рішення, звістка про появу Реновалеса викликала незвичайне пожвавлення, назустріч йому вибігали цілими юрмами, штовхалися в галереях, вітаючи його з підкресленою шанобливістю. На очах у багатьох аж сльози виступали — так кортіло їм сподобатись великому маестро. Декотрі йшли попереду нього, і, вдаючи, ніби його не бачать, гучно викрикували: «Реновалес? Та це ж найславетніший художник усіх часів! Після Веласкеса…» А надвечір, коли в ротонді вивішували на колонах два аркуші зі списками премійованих, маестро обачно зникав, знаючи, чим усе це закінчиться. У душі кожного митця є щось дитяче, і тому молоді «генії» не могли спокійно пережити краху своїх сподівань. Тепер уже ніхто не прикидався, кожен виявляв, який він є насправді. Одні ховалися десь за статуями, розгублені, пригнічені, — і плакали, розтираючи, кулаком сльози. Думали, що доведеться повертатися в свою глушину, що марно стільки витерпіли і вистраждали задля надії, яка так і не справдилася. Інші, з червоними вухами та побілілими губами, кокошилися, мов півні, і гнівним поглядом дивилися на двері виставочного палацу, наче сподівалися побачити крізь них такий собі претензійний особняк біля Ретіро із грецьким фасадом та золотими літерами вгорі. «Шахрай!.. Яка ганьба, що долю талановитої молоді вручили цьому нездарі, цьому блазневі, який давно себе вичерпав!» Гай-гай! Звідси починалися всі неприємності, всі прикрощі, які траплялися у творчому житті маестро. Щоразу, коли він дізнавався про якусь несправедливу образу, брутальний випад або жорстоку і несправедливу статтю на шпальтах тієї чи іншої дрібної газетки, яка шпетила його на всі заставки, він згадував про ротонду Виставки, про обурений рев мальовничої юрми молодиків перед двома аркушами, де був написаний їхній вирок. З подивом і співчуттям думав Реновалес про сліпоту отих юнаків, які зневірювалися у житті через одну невдачу і ладні були пожертвувати радощами, безтурботністю, віддати здоров’я за сумнівну славу своєї картини, славу ще недовговічнішу, ніж нетривке полотно. Кожна медаль була для них сходинкою нагору, а призи — чимось на зразок військових погонів… І сам він був колись молодим! І теж змарнував кращі роки життя в цих битвах інфузорій, які запекло воюють у краплі води, гадаючи, що підкоряють собі неозорий світ!.. Яке відношення до вічної краси має честолюбство молодиків, котрі мріють здобути собі офіцерську нашивку і претендують бути суддями його творчості!
Маестро повернувся додому. Прогулянка допомогла йому забути про нічні марення. Розслаблене і мляве тіло, здавалося, ожило й відчуло могутній приплив енергії. У ногах приємно лоскотало, кров пульсувала в скронях, і по всьому тілу розливалася хвиля тепла. Він тішився, що почуває себе так бадьоро й весело, що організм його Працює безвідмовно і гармонійно.