І на стривожені розпитування Котонера, який подумав, що товариш захворів, тихо проказав:
— Зі мною все гаразд. Це просто меланхолія, нудьга від неробства. Хочу працювати, а сили чогось нема.
Несподівано він замовк і показав рукою на портрети Хосефіни, ніби то були його нові, щойно намальовані картини.
Котонер здивувався… Таж вони тут висять хтозна-від-коли. Він що, вперше їх бачить?
Маестро поділився з другом своїм недавнім відкриттям. Він жив серед оцих портретів і зовсім не помічав їх: тільки дві години тому роздивився, що вони тут.
— Ти трохи «схиблений», Маріано. Живеш, нічого Навколо себе не бачачи. Навіть не знаєш, що Сольдевілья одружився з дуже багатою дівчиною. Бідолашний хлопець хтозна-як засмутився, що вчитель не прийшов до нього на весілля.
Реновалес знизав плечима. Що йому до всього цього? Запала довга мовчанка, маестро був замислений і сумний. Раптом він поривчасто підвів голову.
— Що ти скажеш про ці портрети, Пепе? — стривожено запитав він. — Це вона? Я не помилявся, коли малював її? Може, я бачив її не такою, якою вона була в житті?..
Котонер засміявся. А таки справді маестро «схиблений». Отаке запитувати! Таж ці портрети — просто чудо, як і все інше, що він малює. Але Реновалес, охоплений сумнівом, правив своєї. Він же не про те питає — про схожість! Хоче знати, чи така була Хосефіна в житті, як на цих малюнках!
— Точнісінько така, — відповів богемник. — Таж твої портрети, чоловіче, тим і вражають, що люди на них, як живі.
Котонер говорив упевнено, хоча в душі його ворушився сумнів. Атож, це Хосефіна, але якась не зовсім звичайна, ідеалізована. Риси обличчя її, та вони мовби світяться внутрішнім сяйвом, від чого здаються гарнішими. Цю ваду Хосефіниних портретів Котонер зауважив давно, але мовчав.
— А якою Хосефіна тобі здавалась? — провадив маестро. — Гарна вона була? Подобалася тобі як жінка? Скажи мені, Пепе, відверто… по щирості. Дивина, та й годі — але я не можу згадати, якою вона була.
Котонер розгубився від цих розпитувань і відповідав трохи збентежено. Що це на нього раптом найшло? Хосефіна була просто чудова. Не жінка — ангел, він завжди згадуватиме її з глибокою вдячністю. Він плакав за нею, як за рідною матір’ю, хоча вона майже годилася йому в дочки. Адже небіжчиця так любила бідолашного богемника, так щиро піклувалася про нього.
— Таж я не про це, — урвав його маестро. — Я питаю, якою Хосефіна тобі здавалася? Вона справді була вродлива?
— Так, чоловіче, — рішуче відповів Котонер. — Вона була вродлива… вірніше, симпатична. Тільки перед смертю її трошки спотворило… Клятуща хвороба. А взагалі, вона була ангел.
Заспокоєний цими словами, маестро довго дивився на свої витвори.
— Атож, вона була гарна, — мовив він, розтягуючи слова і не відводячи погляду від портретів. — Тепер я бачу це й розумію. Яка дивина, Пепе; здається мені, я сьогодні зустрів Хосефіну, повернувшись із далекої подорожі. Я забув про неї і вже не пам’ятав як слід її обличчя.
Знову запала довга мовчанка, а тоді маестро спитав у друга з тривогою в голосі:
— А як вона ставилася до мене?.. Чи справді мене кохала? Ти гадаєш, це від кохання вона іноді поводилася… так дивно?
На це запитання Котонер відповів одразу, не вагаючись.
— Чи кохала вона тебе!.. Таж вона тобою марила, хлопче! Жодного чоловіка так не кохали, як кохала тебе Хосефіна! Усе що було між вами — то тільки ревнощі, від надміру почуттів. Я знаю це краще, аніж будь-хто; таким друзям, як я, що вільно заходять у дім, мов домашні собаки, жінки мають звичай довірятись у всьому, розповідають їм таке, чого ніколи не сказали б чоловікові… Повір мені, Маріано, ніхто ніколи так тебе не кохатиме. Роздратування та примхи — то були хмаринки, які швидко розвіюються. Я певен, ти вже й не пам’ятаєш про них. А любила вона тебе завжди, це почуття ніколи в ній не згасало. Можеш мені вірити, я це кажу напевне; сам знаєш, таємниць від мене Хосефіна не мала, і я був єдиною людиною, кого вона могла терпіти в свої останні дні.
Ці слова явно втішили Реновалеса, і він аж наче повеселішав.
Надвечір вони вийшли вдвох прогулятися і неквапом рушили до центру Мадрида. Реновалес говорив про свою юність, про їхнє життя в Римі. Сміявся, нагадавши Котонерові про його славнозвісний асортимент пап; у пам’яті художника зринали веселі витівки в студіях, гамірні банкети, а згодом — товариські вечірки в маленькій затишній їдальні їхньої квартири на Віа Маргутта, коли він повернувся до Рима одружений; згадував, як приходив богемник та інші друзі художники на чашку чаю до молодого подружжя; як галасливо сперечалися вони про живопис, викликаючи невдоволення сусідів, як боязко всміхалася до всіх його Хосефіна, ще не звикнувши до ролі господині дому, не звикнувши бачити себе без матері й у чоловічому товаристві.