Выбрать главу

Я вас арештую!

Незнайомець свиснув.

З-за ріжка виникли двоє міліціонерів і повели Майбороду в район.

Частина 2МАЙБОРОДА Й САТАНА

I. Октябрини в дяді Петра Григоровича

З самого початку було щось не те. Майборода прийшов до дяді Петра Григоровича на октябрини. Ясна річ, він зроду не пішов би на таке діло, коли б то не дядя Петро Григорович, а дядя Петро Григорович чоловік непоганий. З Майбороди він не сміється й жити йому не заважає...

А що в його октябрини, а не христини, то, ясна річ, його спортили комуністи на заводі. Дядя Петро Григорович слюсар на ВЕКу і, сказати правду, зроду в Бога не вірив.

Що то Майборода не старався коло нього, нічого не виходило.

— Ти хоч у Бога вір, хоч не вір, все одно тобі ворона з неба в рота не серне! — казав дядя. — Все одно робити треба.

Так і зоставсь невіра.

І нізащо Майборода на ті октябрини не був би прийшов, коли б не те, що дядя Петро Григорович чоловік веселий і чарки пролива.

Почалося все ніби й гаразд. Сіли до столу всі — Майборода, Петро Григорович, Довбиш — теж із ВЕКу, хазяйка, старша Петра Григоровича дочка, Маруся.

Майборода перехристився, Довбиш сплюнув через ліве плече, й випили по первій.

Тут зразу й почалось. Довбиш узяв верзти щось таке, що є ще такі дурні, що христяться.

— На кого ти христишся, дурна голово!

Майборода зиркнув у куток. Ікони нема. А на стінці коло покуття портрет Леніна висить.

Хотів Майборода щось сказати, та промовчав. Петро Григорович по другій налляв шклянці й сказав:

— Кинь його, Іване, то такий. Його покійниця тітка змалечку ще по голові рогачем оперіщила, то він з того часу й христиться.

Майборода випив шклянку й сказав:

— Як так, Петро Григоровичу, то я піду. Чого я тут буду сидіти, як ви мене зобіжаєте. Ось тільки тараню доїм і піду.

II. Сатана

— Слухай, Майборода, — сказав Петро Григорович. — Сиди вже, коли прийшов. Я думав, що ти, може, порозумнішав, поки в літа вбився. Ти ж таки не дитина й не стара баба.

Майбороду неначе щось торкнуло. Вже й Петро Григорович починає його вчити.

Майборода випив третю й сказав:

— Ви, Петре Григоровичу, не совайтесь там, де не треба. Що ви там знаєте? Хіба ви знаєте, що вам на тім світі за такі слова буде? Уже ж ви чоловік літній, вам і вмирати скоро пора. Почепили ось Леніна... — Сказавши це, Майборода трохи злякався. Петро Григорович потемнів весь, трахнув кулаком о стіл, та як не гукне:

— Мовчи вже, попівська помийнице! Я бачу, з тебе люди не будуть, так не чіпай людей, гнидо!

І звівся з-за столу.

Майборода наладився тікати; допив четверту й устав і собі.

Коли враз йому в очах пішло круга.

«Сатана! — подумав Майборода. — Ось він — сатана!»

III. Майборода бореться з сатаною

— Да восхреснеть Бог і да розточаться вразі його! — проказав уголос Майборода й перехристився.

Петро Григорович ураз сів на місце.

Помогло!

Майборода почав раз у раз христитись. Петро Григорович щось сказав Марусі і показав на Майбороду.

Маруся встала з-за столу й вийшла.

Тепер Майборода ясно побачив. Петра Григоровича не було, а був сатана. І Довбиш теж сатана. Тільки Маруся, чиста душа, втекла з-за столу.

Не дурно ж Петро Григорович став такий темний, а очі йому блищать як вугілля.

— Я бачу, ти вже спікся, — сказав Петро Григорович, і чудно якось прогукав його голос, неначе уві сні. І хоч не було в цьому голосі ні гніву, ні злости, та чимраз ясніше й ясніше Майборода почував: оце в піджачку Петра Григоровича, в засмальцьованім обличчі, в жилавих руках сидить сатана й чигає на Майбороду.

Так ні, цього не буде! Не дасться він сатані! — холодний піт пройняв Майбороду. Щоб зогрітись, він підсунув собі пляшку, налив горілки й вихилив. Руки йому трусились.

Майборода підійшов до Петра Григоровича й перехристив його.

І враз і Петро Григорович і Довбиш щезли. Майборода зоставсь сам у кімнаті. Його схопило страхом, мов обценьками. Щось підкотилось до горла.

— Марусю! — дико закричав Майборода.

Низенькі двері розчинилися, й на порозі стала Маруся. Вона була вся в білому. В руках у неї було щось, що скидалося на глек з водою.

Маруся йшла до Майбороди.

Але вона йшла не так, як усі люди ходять. Вона чудно якось ішла, не пересуваючи ногами. Наче хтось совав ззаду дерев'яну ляльку. Маруся все йшла та йшла до Майбороди.

«Сатана!» — зрозумів Майборода й почав христитись. Але Маруся не зникала, а все йшла та йшла до Майбороди.

Майборода почав тікати круг столу. Маруся за ним. Вона підняла глечик угору.

«Ось воно! Кропитиме диявольським зіллям!» — зрозумів Майборода й, що мав сили, вдарив по глечику. Щось бризнуло, покотилось, і Маруся щезла з кімнати.

IV. Сатана перемагає Майбороду

В кімнату увійшов Петро Григорович. Він зробився такий товстий, що зразу було видно, що в ньому сатана. Він тихенько підійшов до Майбороди.

— Заспокійся, дурна голово, — сказав він хитро-ласкаво.

— Все одно, нічого не зробиш, поки хміль не вийде. Ось на тобі свитину, лягай і проспись.

Майборода подивився на Петра Григоровича.

Ззаду в матні йому ніби щось ворушилось.

Знов Майбороду обняв дикий страх. Він почав христити Петра Григоровича. Той стояв, наче чогось вичікував.

— Я піду звідси, Петре Григоровичу! — сказав Майборода рішуче.

— Нікуди ти не підеш. Чи, може, охота ночувати в районі? — сказав той якимсь хитрим голосом.

— Петре Григоровичу, ви — сатана! — сказав Майборода. — Що це ворушиться в вас у штанях?

— Що ворушиться? Зараз побачиш, — сказав сатана.

І ззаду з штанів поволі-поволі виліз довгий, волохатий, рудий хвіст...

— Ой, ой, ой... — загейкав Майборода й кинувся навтіки.

Але сатана схопив його за комір і брякнув об підлогу...

Майборода прокинувсь. Він лежав на підлозі. Коло нього стояла якась лава. Згори настирно уп'ялась йому в вічі жовта електрична лямпа.

Майборода звівся на ноги й почав пригадувати.

Це район. Його привели сюди вчора ввечері. Його спіймали на вокзалі, коли він різав ножем собаку.

V. Ліричне intermezzo

Ах! І мені сняться сни! Мені сняться тяжкі, сумні сни про забитих і умерлих товаришів. Я ніколи так не любив жінок, як своїх товаришів. Я почуваю таку велику ніжність, таку синовню повагу до свого товариша, до його рук, до його рішучого обличчя, до його розумних, ласкавих очей. Якби я міг, я брав би його з собою в кишеню й розглядав би, вибравши вільну хвилину, як дитина роздивляється нову, ще свіжу ляльку.

І от мені сняться товариші, що вмерли. Я бачу товариша перед собою, він балакає з X. і сідає грати з ним у шахи. Він грає зле, й я бачу, що він зараз програє, але я мовчу з поваги до нього. Я боюсь сполохнути його любу для мене думку. Тури на шахівниці в нього стоять обіруч короля, як пара його хворих ніг.