Я залишилася на декілька днів у матері, щоб допомогти їй вирішити всі формальності після похорону. Запис у сімейній книжці в мерії, сплата рахунків похоронному бюро, відповіді на повідомлення. Нові візитні картки, мадам вдова А… Д… Порожній період, без думок. Багато разів, коли йшла вулицями, «я доросла людина» (колись казала мені мати з приводу дотримання правил: «Ти доросла дівчинка»).
Ми зібрали весь одяг мого батька, щоб віддати його людям, які потребували допомоги. В кишені його повсякденної куртки, що висіла в підвалі, я знайшла його гаманець. Трохи грошей, права водія; там, де гаманець згинається, була фотографія, що сховалась у газетну вирізку. Старе фото з порваними краями, де була зображена група робітників у касках у три ряди, що дивилися в об’єктив. Типове фото з підручника історії, щоб «проілюструвати» страйк або народний Фронт. Я впізнала свого батька в останньому ряду, він був серйозний, майже стурбований. Багато з них сміялися. На газетній вирізці були занотовані результати вступного конкурсу бакалаврів до школи вчителів. Друге прізвище було моє.
Мати заспокоїлася. Вона обслуговувала клієнтів, як і раніше. Але була трохи знесилена. В неї з’явилася звичка ходити на цвинтар щоранку перед відкриттям крамниці.
Коли ми поверталися додому, я намагалася розважити в поїзді свого сина, щоб він поводився дуже спокійно, пасажири першого класу не люблять шуму та голосних дітей. У цю мить я подумала зі здивуванням: «Тепер я насправді буржуа», але «занадто пізно».
Пізніше, протягом літа, коли я очікувала на перше призначення, «треба все це пояснити». Я бажала розповідати, писати про мого батька, його життя, про цю відстань між мною та ним із мого підліткового віку. Класову відстань, але якусь особливу, що не має назви. Як розлучена любов.
Внаслідок цих думок я почала писати роман, де він був головним персонажем. Посеред роману я відчула відразу. Через деякий час зрозуміла, що не зможу написати роман. Аби віддати належне життю, підкореному необхідності, я не можу використовувати її як частину мистецтва, не можу робити щось «захоплююче» або «зворушливе». Я збирала слова, дії, смаки мого батька, яскраві події його життя, всі цілі його існування, які я теж поділяла.
Ніякої поезії спогадів, ніякого радісного глузування. Природно з’явилася звичайна манера писати, така ж сама, якби я писала листа батькам, розповідаючи новини свого життя.
Історія починається за декілька місяців перед двадцятим століттям у маленькому містечку країни Ко, за двадцять п’ять кілометрів од моря. Ті мешканці, що не мали власної землі, наймалися до великих фермерів регіону. Мій дідусь працював візником на фермі. Улітку він також працював на жнивах, косив сіно. Крім цього, він більше нічого не робив усе своє життя, з восьмирічного віку. Ввечері по суботах він приносив платню жінці, а вона дозволяла йому піти в неділю пограти у доміно чи випити чарочку. Він повертався п’яний, іще більш похмурий. Він бив дітей без приводу своїм картузом. Дід був жорстоким чоловіком, ніхто не насмілювався сваритися з ним. Його жінка не сміялася щодня. Ця злість була його життєвою енергією, його силою, щоб чинити опір убогості та вважати себе за чоловіка. Особливо викликало в нього лють, коли хтось із його родини захопливо читав книгу чи газету. У нього не було часу вчитися читати та писати. Рахувати він умів.
Я бачила мого дідуся лише раз, у будинку для старих, де він помер через три місяці. Мій батько провів мене за руку між двома рядами ліжок, у величезній залі, до маленького старця з сивим та кучерявим волоссям. Він дивися на мене, сміявся, був дуже люб’язний. Батько віддав йому маленьку пляшку горілки, яку він сховав у себе за пазухою.
Кожного разу, коли я чула розповіді про дідуся, вони завжди починалися з «він не вмів ні читати ні писати», начебто неможливо було зрозуміти його життя та характер без цієї вхідної інформації. Моя бабуся навчалась у школі при монастирі. Як і інші жінки містечка, вона ткала вдома для фабрики Руана, в маленькій кімнаті без свіжого повітря, де були тільки маленькі отвори, навряд чи більші, ніж у камері для вбивць. Не можна було псувати тканину денним світлом. Вона була чепурухою, добре вела господарство, що було найважливішим у такому малому містечку, де сусіди слідкували за чистотою білизни, яку сушили на мотузках надворі, зналися з нічним цебром і випорожнювали його кожного дня.
Незважаючи на те що будинки були ізольовані один від одного огорожею, нічого не вислизало від погляду людей: ні час, коли чоловік повертався з бістро, ні неділя, коли гігієнічні серветки слід було вивішувати на повітря.