Востаннє, незважаючи на розгублений стан, це була ще вона, коли виходила з машини, проходила через вхідні двері, пряма, в окулярах, у своєму сірому візерунковому костюмі, ошатних туфлях, у панчохах. У валізі вона несла свої блузи, білизну, сувеніри, фотографії.
Вона остаточно ввійшла в цей простір без зміни пори року, де цілий рік панують пахощі, тепло, без часу, де присутнє лише повторення доведених до автоматизму дій, попоїсти, лягти спати й т. ін. У проміжках прогулянки по коридорах, сидіння за столом на годину раніше належного часу, чекаючи обіду, безупинно згортаючи і розгортаючи серветку, перегляд по телевізору чергової серії американських серіалів і нескінченної реклами. Звичайно ж, свята: щочетверга частування тістечками, які принесли дами-добровольці, келих шампанського на Новий рік, конвалії на 1 Травня. А так само любов, жінки трималися за руки, гладили волосся, бились. І ця філософія жінок, що доглядають за ними: «Ну, мадам Д…, беріть цукерку, буде чим зайнятися».
Через кілька тижнів у неї пропало бажання тримати себе як раніше. Вона була пригнічена, рухалася сутулячись, схиливши голову. Вона загубила свої окуляри, у неї був непроникний погляд, її обличчя без макіяжу стало трохи одутлим від транквілізаторів. У її зовнішності з’явилося щось дике.
Поступово вона розгубила всі свої особисті речі: її улюблений кардиган, запасні окуляри, свій несесер з туалетними речами.
Їй було однаково, вона більше нічого не намагалася знайти. Вона більше не пам’ятала, що саме їй належало, у неї більше нічого не залишилось. Одного разу, дивлячись на маленького сажотруса-савояра, якого вона возила із собою всюди із самого Аннесі, вона сказала: «Колись у мене був такий самий». Для зручності, як і всіх інших жінок, її одягали в халат з відкритою спиною, під низ довгу блузу у квітку. Вона більше нічого не соромилася, брала пелюшки в постіль на випадок мимовільного сечовипускання, ненаситно їла руками.
Все частіше вона не могла згадати назви предметів. Вона перестала розуміти значення слів, відповідала невлад. У неї завжди було бажання спілкуватись. Мовленнєва функція залишилася в неї недоторканою, вона правильно зв’язувала фрази, правильно вимовляла слова, легко розділяла речення, але ті, що були підпорядковані тільки її уяві. Вона вигадувала життя, якого у неї не було: що вона була в Парижі, що вона купила червону рибу, її супроводили на могилу чоловіка. Але кілька разів у неї проявлялася свідомість, вона ЗНАЛА: «Я боюся, що мій стан незворотний». Або вона ЗГАДУВАЛА: «Я все зробила для того, щоб моя дівчинка була щаслива, а через мене вона більше не почуває себе щасливою».
Вона провела там літо (їй, як і усім, надягали на голову солом’яний капелюх і супроводжували в парк, посидіти на лаві), провела зиму. У Новий рік на неї надягли блузку і спідницю, дали випити шампанського. Вона ходила повільніше, тримаючись рукою за поруччя уздовж коридора. Траплялося, що вона падала. Вона втратила нижню частину своєї вставної щелепи, потім втратила і верхню. Її губи запали, було видно лише підборіддя. У момент, коли бачила її, я зі смутком відзначала, що вона все менше й менше схожа на «людину». Перебуваючи далеко від неї, я уявляла її із властивими їй висловами, її ходою, ніколи такою, якою вона стала тепер.
Наступного літа вона впала і поламала шийку стегна. Її не оперували. Їй установили протез стегна, щодо іншого — зробити їй нові окуляри, зуби — вважалося, що немає потреби. Тепер вона вже не вставала зі своєї інвалідної коляски, до якої її прив’язали за талію стрічкою з матерії. Її привозили в загальний зал дивитися телевізор з іншими жінками.
Люди, які знали її, писали мені, що «вона цього не заслужила», вони вважали, що було б краще, якби вона скоріше «звільнилася». Можливо, коли-небудь світ буде тієї ж думки. Вони не приходили відвідувати її, для них вона вже померла. Але вона воліла жити. Вона постійно намагалася підвестись, опираючись на свою інвалідну ногу, намагалася розірвати стрічку, що її втримувала. Вона простягала руку до всього, що було в межах її досяжності. Вона постійно хотіла їсти, її енергія концентрувалася навколо рота. Їй подобалося, коли її цілують, і витягала губи для поцілунку. Вона була маленькою дівчинкою, що вже не подорослішає.
Я приносила їй шоколад, тістечка, які давала їй маленькими шматочками. Спочатку я не купувала їй смачних дорогих тістечок, кремових або без крему, вона не їла такі (невимовний біль простромлював моє серце, коли я бачила, як вона бореться щосили, як вона допомагає собі пальцями, язиком, щоб доїсти його до кінця). Я мила їй руки, протирала обличчя, наносила парфуми. Якось я заходилася розчісувати їй волосся і зупинилася. Вона сказала: «Мені подобається, коли ти мене розчісуєш». Відтоді я завжди розчісувала її. Я сиділа навпроти неї в її кімнаті. Часто вона хапала поділ моєї спідниці, мацала її, начебто перевіряючи якість. Вона із силою розривала обгортку на тістечках, стискаючи щелепи. Вона розповідала про гроші, клієнтів, сміялася, закинувши голову. Вона використовувала ті жести і слова, якими користувалася все своє життя. Я не хотіла, щоб вона вмирала.