Наполовину комерсанти, наполовину робітники, одразу з двох боків, приречені до самотності та недовіри. Він не вступав до синдикату. Він боявся «Сгоіх-de-Feu» («Вогняний Хрест»), організації, що дефілювала у Л…, та побоювався червоних, які могли відібрати його землю. Він тримав свої думки при собі. В торгівлі вони не були потрібні.
Потроху вони створили свою власну яму, були пов’язані з убогістю, але ж були і трохи вище за неї. Кредит зв’язав їх із багатьма робітничими родинами, які найбільш потерпали від нестатків. Заробляли на нестатку інших, але ставилися з розумінням, вони рідко відмовлялися «занести на рахунок». Та у всякому разі вважали, що мають право провчити легковажних чи тих жінок, які замість себе присилали дітей в кінці тижня без грошей: «Скажи своїй матусі, щоб розрахувалася зі мною, інакше я її більше не буду обслуговувати».
Вона була хазяйкою в повному розумінні слова, в білій блузці. Він вдягав свій блакитний комбінезон, коли обслуговував клієнтів. Вона не говорила, як інші жінки, «мій чоловік буде лаятись, якщо я куплю це чи піду туди». Вона воювала з ним, аби він знову почав відвідувати месу, на яку перестав ходити під час служби в армії, вона вважала, що в такий спосіб він покине свої погані манери (тобто звички робітника чи селянина). Він залишав за нею замовлення та підрахунки. Мати була жінкою, що могла піти всюди, інакше кажучи, вона вміла руйнувати соціальні бар’єри. Він захоплювався нею, але підсміювався, коли вона говорила: «Я можу продавати повітря».
Він поступив на роботу до нафтопереробного заводу на лимані Сени. Він стояв на варті. Вдень він не мав можливості спати через клієнтів. Він прокоптився, запах нафти завжди був разом з ним, він його годував. Він мало їв. Він заробляв багато, й тепер він мав майбутнє. Робітникам обіцяли красиве місто, з будинками з ванними та туалетами, сади.
У Вайт осінні тумани не сходили днями. В зливу річка затопила будинок. Щоб знищити пацюків, він купив таксу, яка ламала їм хребет одним ударом іклів.
«Були менш щасливі родини, ніж наша».
36-й рік, спогади про мрію, здивування від влади, про яку вони і не підозрювали, і впевненість, що це не можна буде зберегти.
Кафе-бакалія ніколи не зачинялася. Під час своєї оплаченої відпустки він обслуговував клієнтів. Часто приїздили родичі, бенкетувати. Він завжди був радий продемонструвати своєму шурину, бляхарю чи службовцю на залізниці свій добробут. За спиною вони називали його багатієм — яка несправедливість.
Він не пив спиртного. Він намагався відповідати своєму рангу. Здаватися більш комерсантом, ніж робітником. На заводі його підвищили до бригадира.
Я пишу повільно. Мені потрібно виявити значні події життів разом із діями та сумнівами вибору, мені здається, що я поступово втрачаю особистість мого батька. Епюра намагається зайняти усе місце, думка йде сама. Чи навпаки, якщо дозволяю собі торкнутися спогадів, я бачу його таким, яким він був, його сміх, його ходу, як він вів мене на ярмарок за руку, як мене лякав манеж, всі інші ознаки поведінки, пов’язані з іншим, стали мені байдужими. Кожного разу я вибираюся з пастки індивідуальності.
Звісно, ніякого задоволення писати, в цьому замірі, де я чіпляюся за слова, що колись чула, іноді виводячи їх курсивом. Не для того щоб підкреслити подвійний зміст читачеві й дарувати йому задоволення простоти, від якої я відмовляюсь у всіх її формах, ностальгія, пафос чи глузування. Просто тому, що ці слова та ці фрази розкривають межі та кольори світу, де жили мої батьки, де жила я.
Одного дня дівчинка повернулася зі школи з хворим горлом. Жар не спадав, це була дифтерія. Як і іншим дітям Валє, їй не робили щеплення. Батько був на заводі, коли вона померла. Коли він повернувся додому, було чути на всю вулицю, як він ридав. Отупіння протягом тижнів, потім напади меланхолії, він не розмовляв, дивився у вікно, сидячи за столом. Він хвилювався за дрібницю. Моя мати розповідала, витираючи сльози серветкою зі своєї блузки: «Вона померла у сім років як маленьке ангелятко».
Фото, зроблене у дворику, на березі річки. Біла сорочка, засукані рукава, фланелеві штани, опущені плечі, трохи округлі руки. Незадоволений вигляд, можливо, тому, що знімали зненацька, а він не встиг встати у позу. Йому було сорок років. Нічого не зображено на обличчі, що могло б розповісти про пережиті нещастя чи про надії. Тільки явні ознаки віку, невеликий живіт, чорне волосся, яке поріділо з віком, його руки відставлені від тіла, туалети та приміщення для прання, які як на буржуа служили тлом для фотографії.