Тайах сіла, підперши щоки руками. За цілу ніч сон не прийшов і на хвилину. Всю ніч горіло світло в кімнаті. Ходила, підходила до люстерка, хотіла бути чарівною і красивою, бачила змучене обличчя, плями під очима, лихоманку в очах. Заходжувалася їсти, випила вина, спалахнувши від думки — за кого їй хотілося випити. Переглядала одежу, рахувала білизну, церувала шовкове трико і панчохи, дошивала свою сорочку — таку малу, що її можна покласти в сірникову коробку, обруби-ла хустки і помітила їх однією літерою, примірила капелюхи, оглянула пальто — все це зробивши, не погасила лампи, бо ще була ніч. Як мандрівник, що зібрався в дорогу, сіла до книжки. Та, листаючи сторінку за сторінкою, блукала серед змісту, як у лісі. Очі сумлінно читали кожне слово, кожний рядок, та розум був далекий від розуміння. Огляділася, коли прочитала половину книжки і коли шибки вікна стали ясніти, переборюючи темінь. Про що розповідала книжка? Про борню чи про дурниці, про розпач чи про радість? Коли б від цього навіть залежало спасіння душі — однаково недужа була сказати. Пішла до ванної кімнати, роздяглася і довго стояла під холодним душем. Холодні бризки били по плечах і текли на ноги, падали на шию, на груди. Разом із водою приходили холодні ранкові настрої. Стало радісно. Стоячи після ванни біля вікна, щось мугикала собі під ніс, щось ліричне, наче колискове. Зійшло сонце і застало в тій же позі біля вікна. Знову читала.
Але це вже були старі листи. Деякі летіли на підлогу, інші — дерла на шматки. Коли було прочитано останнього, стала, весело усміхаючись, розкидати ногою рештки листів по підлозі. Швидко кімната нагадувала берег, на який викинуто тріски з розбитого корабля. Після цього вийшла на вулицю. Там уже був день, і з порту долітав ляскіт заліза, гудки, стукотіння і глухий гул голосів. Море спокійно вилискувало за маяком, і на обрії стояли ніби в ряд високі паруси. Вони не рухалися. Іноді один чи другий зникав, неначе йдучи за воду. Тепер, сидячи біля Професора, знову милувалася з рівної лінії їхніх крил. Кожний парусник віддалявся від берега лише до тієї лінії. Там на лінії він зупинявся, і тоді тільки нижчим і нижчим ставав його парус.
До Професора підходили теслярі. Вони питали про дрібниці, всю свою увагу скеровуючи на Тайах.
Зауваження письменника
“Пише син. Хоч ти, тату, певне, впізнаєш мене по руці. Я звик до машинки і почуваю незручність, беручи до рук перо. Я вирішив стати тобі в пригоді. Саме в цім місці мемуарів треба написати: минуло два тижні. Але в тебе є попередня практика, коли ти писав справжні романи, і ця практика тебе може зарадить, як поминути прокляту фразу. У тебе будується корабель. Двоє героїв лежать у лікарні: в одного навіть рани розкрилися через хвилювання — в третьому розділі третьої частини. Мінімум два тижні треба пільгових на те, щоб вияснити стан здоров'я героїв — помруть вони чи видужають. Тоді потрібний час на те, щоб будова брига закінчувалася, або, може, щоб цю роботу було знищено. Тяжко сказати, тату, до чого ти доведеш корабель, а разом із ним і героїв. Цей трикутник: Сев, Богдан і редактор — рівнобічний. Який бік трикутника бере Тайах — казати рано. Хоч і пишеш ти, досить ясно натякаючи на матроса. Та є правило: не йти туди, куди автор тягне, бо завше можна прийти до несподіваних висновків. Твоя китайська книжка, яку спалив Майк, каже за те, що ти в мемуарах мимоволі користуєшся з практики писання романів. Та мене на це не зловиш.
Тобі треба тепер два тижні часу. Я кажу, що, маючи попередню твою практику, ти якось скомбінуєш, щоб не написати фрази: “Минуло два тижні”. Ти можеш дати розділ про походження води і про вплив моря на психіку, розділ про рибальство доісторичних народів, про справи на кінофабриці, розділ про те, куди можна заподіти зайвих два тижні. Все це дасть змогу почати дальшу розповідь, маючи результати лікування і наслідки будови. Можливо, що я помилюсь, і, пишучи мемуари, ти не побоїшся написати так, як не пишуть майстри роману. Тоді хай тобі мої зауваження допоможуть загубити час.
Тепер скажу, що корабельний журнал Професора подобається мені найбільше за все. Він мене спокусив на вірш. Цей вірш про паруси, яких не торкається Професор, захопившися будовою і шуканням дерева. Вірш треба б записати до корабельного журналу, коли він у тебе є. Як він виглядав би на жовтім старім папері? Правда, корабельний журнал мусить бути й досі на бригові, бо ж тільки піввіку пройшло, і корабель ще не зайшов до гавані назавжди. Пишу.
Ми любимо з тобою — Повний Корабель,
Що звуть його фрегатом мореплавці.
На палубі п'ємо ми слів пахучий ель,
Настояний у антикварній лавці.
Хай чамра налетить, і вітер переляже,
Бунаца синя сонячно засвітить.
Ми слово маємо, як парус лажий:
Розпустимо його — в моря летіти!
Ми любимо з тобою корабельну снасть
І тиск вітрів у прову бригантини,
Морів далеких хвилі. Хижу сласть
Розбудженої, сильної людини.
Хай будуть завше справні такелажі,
А мачти — гомінкі й живі, мов віти.
Ми слово маємо, як парус лажий:
Розпустимо ж його — в моря летіти!
Вірш адресую до тебе. До речі — Майк написав пісню. У мене є йому відповідь. Але перше я хочу притримати цього жеребчика, який усе міряє, як дикун, і поводиться в кімнаті, як ракета в посудній крамниці.
Ти ліг спати, тату, вікно твоє розкрите, безліч усього залітає на крилах ночі до мене. Я бачу спокійне чоло, білу твою голову і покладені поверх ковдри руки. Мені хочеться поцілувати їх, але це нагадує мені смерть і прощання. Я уявляю собі сни там, під сивим волоссям. Коли б і мені мати таку, як у тебе, радісну старість після роботи, що її переробили руки. Ти не думаєш про смерть. І вона не може до тебе прийти. Коли ти відчуєш, що кров твоя стає, а голова холоне, і марення затоплять тебе — ти скажеш: “Живіть без мене!” А смерть, застилавшися, махне косою і піде пріч.
Відповідаю Майкові. Ти балакучий і цікавий, як сорока. Нехай ти футболіст і пілот, але нащо ж стільці трощити? Вдерся до кімнати, як тать, і почав кружляти, як петарда. За одне знищення книжки тебе варто ізолювати, а стілець, а потоплений Будда? Ти, Майку, як народився футболістом, так ним і вмреш. До гольфа тобі далеко, як до місяця. Та справа не в гольфові. Нащо спрощувати? Треба засвоїти раз назавжди, що, стоячи на місці, людина рухається назад. Завше відчувати на щоках вітер шляхів. Бачити попереду просторінь. Не думати, потрапивши в пісок, що за піском немає трави. В чагарникові знати, що шлях не перетято і попереду лисніє бита путь. Коли ти сидиш біля стерна, ти відчуваєш те ж саме, що батько твій на кораблі, що й дід твій на коні. Жага за просторінню! “Вперед!” — кричить твоя істота! Людині не властиво стояти. Не властиво відчувати розпач. Ганебно — плекати страх. Майку, хоч ти й руйнуєш стільці і палиш книжки, я не можу не висловити тут свого захоплення з того, як ти можеш летіти. На твої руки можна здатися цілком. Коли я летів з тобою, я захлинався від гордості, що ти мій брат.
Тепер про море. Ти кажеш, що воно скрізь шумить. Мені личить подати приклад, що ілюстрував би ці слова. Я вибираю художника Ван-Гога. Візьму його картину “Кущі”. Вінцент Ван-Гог — голландець. Він жив усього 37 років. Кінчив життя божевіллям. Поломінний його темперамент, геніальна сила творчої руки — його фарби наче буйною зливою падають на полотно, він не дотримується круглих чи квадратових мазків, фарби кружляють, стеляться з травою, вигинаються з доріжкою разом, тремтять, як листя, кружляють у квітах, що подібні до сонць, і стремлять угору, ніби передаючи виростання стебла. Картина “Кущі” висить у музеї на боковій стіні, її освітлено збоку. На все майже полотно розрісся зелений кущ, під кущем — трохи трави, за ним — синє спокійне море. Коли стоїш за п'ять кроків — тебе охоплює надзвичайна сила, з якою художник передає тремтіння куща і мерехтіння моря. Це листя коливається, росте, купається в своїх же зеленавих відблисках. За кущем тільки вгадати можна море, що непомітно посинює зелені фарби. А праворуч куща — око бачить синій парус моря. Передано безліч відтінків синього й зеленого. В захопленні підходиш ближче, щоб переконатися і побачити матеріал фарб, і раму, і підпис художника. Ніби в казці, зникає зелений колір. Бачиш виразно море, і кущ зникає, ніби встромила людина в нього голову, і близьке зелене листя куща забивав далека синь моря.