Констанс залишила Флоренцію, зрозумівши, що більше не в змозі зносити загарбницькі наміри тамтешнього товариства, принаймні так вона пояснила свій від’їзд. Вона знов оселилась у Лондоні, де, як і раніше, понад усе піклувалася про власну самотність і можливість цілком віддатися письменницькій праці. Потім вона, у звичній для себе незалежній і одухотвореній манері, здійснила подорож сходом, звідки надсилала Генрі звіти, написані трохи грайливим, але доволі відстороненим, тоном. Коли ж Констанс повернулася в Англію, де жила у Челтнемі, а пізніше — в Оксфорді, її потяг до самотності та копіткої праці, як писав Генрі в листі до Френсіса Бута, здавалося, ні на йоту не зменшився.
Вони залишалися близькими друзями, завжди знаючи, хто де є і чим займається. Коли Еліс Джеймс почала помирати, Генрі регулярно сповіщав Констанс, яка на той час жила в Оксфорді, про стан здоров’я сестри. Упродовж кількох перших місяців 1892-го року обидві леді обмінювалися коротенькими повними дотепів записками. Після смерті Еліс, Констанс прожила в Англії ще рік, а потім прийняла рішення остаточно переїхати до Італії, щоб оселитись у Венеції.
На той час письменники вже випрацювали досить дивну, дещо хаотичну, але таку, що задовольняла обох, стратегію близьких стосунків. Вони зробилися справжніми connoisseurs у мистецтві зустрічатися в невеличких англійських містечках, проводити разом добу, зупиняючись у різних готелях, але влаштовуючи спільні прогулянки та вечері. У таких випадках Констанс, як правило, бувала неперевершено незгідливою та войовничою; вона сперечалася з Генрі з приводу нещодавно прочитаних ними обома книг і щойно побачених пам’яток, а також виявляла готовність, за будь-якої нагоди, покпити з його звички до витонченого комфорту. Генрі було цікаво, що про них може подумати випадковий спостерігач. Обоє вони були американцями, які багато років прожили вдалині від батьківщини. Ні він, ні Констанс не вміли йти на компроміси, чого вимагає подружнє життя, та й радощів і турбот батьківства вони також не знали. Жодному з них ніколи не доводилося серед ночі вставати з ліжка на дитячий крик. Він думав, що їх можна помилково прийняти за брата й сестру. Але потім Генрі зауважував, як радо Констанс віддається витворам власного розуму, котрий із легкістю оперує сотнями фактів і категорій, у якому вона дбайливо зберігає своїх смертних сучасників, цілі споруди та міста, власні спогади та його спостереження. А коли вона до нього всміхалася, Генрі розумів, що цієї миті нікому й на гадку не спаде прийняти цю повну кипучої енергії, нестримних веселощів і шарму жінку за його сестру. Генрі відчував, що, так само, як вони залишалися таємницею одне для одного, жоден із тих, хто міг би їх зараз бачити, не зможе зробити правильного висновку про природу їхніх стосунків.
Вони зустрілись у Парижі, коли Констанс із усім своїм скарбом переїжджала з Оксфорда до Венеції. Пакування речей і приготування до від’їзду забрало в неї довгі місяці. Вона була втомленою та роздратованою, а біль у лівому вусі спричиняв нестерпні страждання. Констанс одразу ж попередила, що не зможе приділити йому багато часу. Вона сказала, що Генрі може походити містом і сам, а потім, увечері, можливо, вона проведе з ним кілька годин. Але, додала вона, можливо, у неї взагалі не буде сил із ним побачитися.
Та попри ці перестороги, наступного вечора Констанс відчула себе достатньо добре, щоб із ним пообідати. Генрі помітив, якими повільними зробилися її рухи, їй доводилося повертатися до нього правим боком, аби чути, що він каже.
— Я отримала листа від Френсіса Бута,— сказала вона.— Він, виявляється, знав про ваш приїзд до Парижа, але у нього склалося враження, що ви будете тут самі і що ми з вами уже якийсь час не спілкуємося.
— Ох, так,— відповів Генрі.— Я, дійсно, писав йому про свої плани, що на той час були ще досить невизначеними.
— Йому було смішно, гадаю,— сказала Констанс,— адже я написала, що ми з вами збираємося тут зустрітись і провести кілька днів. І тут-таки він отримує вашого листа, в якому ви стверджуєте, що їдете до Парижа самі. Він запитав у мене, яким чином ви можете бути водночас самі та разом зі мною.
— О, любий Френсіс,— сказав Генрі.
— Я напишу йому, що часткова прозорість є особливістю мого неповторного шарму.
Вона сказала це з гіркотою у голосі, майже роздратовано.
— Венеція, звичайно ж, буде прекрасною.— Генрі вдав, що нічого не помітив.— Щойно ви облаштуєтеся, життя перетвориться на сон.