Вона гірко зітхнула, та потім кивнула на знак згоди.
— Так важко переїжджати, але жити там, можливо, буде навіть важче,— сказала Констанс.
— Дуже шкода, що поблизу Венеції немає високих пагорбів,— сказав він.— Немає змоги дивитися на місто з висоти пташиного лету. Однак перевагою є те, що у Венеції набагато легше знайти красиве помешкання, ніж у Флоренції.
— Мені боязко туди їхати зараз,— промовила вона.— Сама не відаю, чому.
— Мене завжди приваблювала думка,— сказав Генрі,— про можливість проводити там частину зими щороку, коли Венеція робиться тихою, а наші співвітчизники не переходять тобі дорогу, коли можна ходити, куди заманеться й робити будь-що, ні від кого не залежати, бути тільки самим собою.
— Це — мрія, яку має кожен, хто іде до Венеції,— сказала Констанс.
— Після того як моя сестра померла,— сказав Генрі,— мої фінансові складнощі значною мірою зменшилися, тож, усе можливо.
— Хочете винайняти поверх у венеційському палаццо, прихисток для поета? — уточнила вона.
— Напевно, для двох поетів,— відповів Генрі.
Вона всміхнулась і вперше за весь час видалася розслабленою, навіть звеселеною.
— Не уявляю вас на Ґранд-Каналі,— сказала Констанс.
— Ні, не там. У якомусь загубленому куточку,— сказав він.— Власне кажучи, не має особливого значення, де, бо все одно ніхто не знайде через усі ті глухі провулки та закручені вулички.
— Венеція часом мене лякає,— промовила Констанс.— Щоразу, коли туди приїжджаю, я відчуваю її непевність і боюся загубитися.
— Ми всі постараємось, аби ви не зійшли на манівці,— відповів Генрі.
УПРОДОВЖ КІЛЬКОХ РОКІВ, що передували його переїзду до Лемб-Хауса, Генрі спокійно зимував у Лондоні. Коли ніхто із земляків не порушував його самотності, а лондонські друзі та знайомі поважали звички Генрі, щоденна рутина була такою приємною та необтяжливою, що бажання подорожувати навіть не виникало. Було в цьому місті щось таке, може віддалене серцебиття столиці, що прив’язувало Генрі до Лондона, попри те, що лондонські новини до нього доходили в останню чергу.
Він любив усталений хід ранків, близькість усіх своїх книжок, години, віддані плідній праці, красивий перехід дня у вечір. У Лондоні він кілька разів на тиждень обідав не вдома, а решту вечорів проводив на самоті, почуваючись утомлено та дещо знервовано після певної години, але поступово навчаючись цінувати тишу, спокій і власне товариство.
Листи від Констанс, яка саме облаштовувала життя та побут у Венеції, наводили на думку про те, що вона змінила свої звички. Товаришка писала про венеційську лагуну, про те, що досліджує навколишні острови та приховані від туристів куточки, що плаває в гондолі. Але, крім цього, Констанс іще почала писати про людей, із якими бачилася, називаючи імена його венеційських друзів, наприклад, місіс Кертіс і місіс Бронсон, а також деяких знайомих, таких як леді Лейард, стверджуючи, що увійшла до їхнього кола, що частенько буває в них удома і що радо користається з гостинності цих дам.
Тож Генрі почав думати, що давня подруга, котрою він так захоплювався за її самодостатність і відстороненість від життєвої метушні, радо увійшла до світу англосаксонської громади Венеції, дозволивши собою опікуватися найбагатшим і найвпливовішим у тамтешньому вищому світі дамам. Але. Отримавши листа, в якому Констанс писала, що вони з місіс Кертіс активно шукають для нього pied-a-terre, Генрі не на жарт стривожився. Йому страшенно не подобалося, що вона обговорює його з жінками, яких не знає так добре, як він. Тон її листів і підтекст послання, отриманого Генрі від місіс Кертіс, натякав на те, що Констанс уже близька до того, щоб усім розповісти про те, як часто з ним бачилася впродовж останніх десяти років. Але він чудово розумів, що їхні стосунки сприймуть зовсім неправильно.
ДОКИ БУЛО МОЖНА, Генрі вів безтурботне життя. Він нікого не кривдив, принаймні, щиро у це вірив, і не дозволяв кривдити себе. Видавці дратували Генрі, але й був один театральний постановник на ім’я Августин Дейлі, чия поведінка його розлючувала, а ще редактори журналів, які вимагали всього можливого терпіння, що також не було безмежним. Крім того, були затримки з виплатами гонорарів, що їх обіцяли, та, чомусь, ніколи не надсилали вчасно; траплялися і складнощі з книжками: то вони не виходили в обумовлений термін, то взагалі не продавались, а бувало про котрусь у газетах з’являлися нищівні відгуки. Усе це займало думки Генрі, особливо вночі. Але з плином часу ці турботи відходили на задній план, і починали здаватися другорядними, не вартими особливої уваги та часу. Він швидко те все забував і не тримав ні на кого зла.