Поступово дні довшали, а Генрі й досі ходив Лондоном, відчиняючи перед леді Волслі двері маленьких, тьмяно освітлених крамничок, уважні господарі яких знали її з давніх часів і пам’ятали, який антикваріат вона в них колись купила, як запекло торгувалася, щоб додати до своєї колекції ще один дорогоцінний предмет, що на той час видавалося їм ексцентричністю та виявом її виняткової впертості. Генрі, котрий приготувався до тихої самотності в провінції, уже почав сумувати за Лондоном із усіма його освітленими крамницями, гамірними вулицями, набридливим інтенсивним громадським життям. Йому подобалося, як падає світло раннього надвечірка, як вітерець холодить обличчя і, попри всі свої протести, він любив наближення вечора й очікування того, що він принесе. Ідучи вулицями поряд зі своєю цілеспрямованою супутницею, Генрі захоплено вивчав Лондон, а потім вони зупинялися на порозі якогось меблевого складу чи демонстраційної зали і, доки торгівці лагідно й обережно показували їм різні предмети, наче продавали не обстановку, а чиюсь приватність, він уявляв своє майбутнє життя, свої нові меблі, новий колір стін або відсутність дерев’яних панелей, і відчував усередині дивну радість від того, що вже пройшов половину шляху до своєї мети, що щасливе перебування в Лемб-Хаусі зовсім скоро перейде зі світу уяви до щоденної реальності.
ПІСЛЯ ТОГО ЯК її ЧОЛОВІК отримав пост командувача військ її величності, та після тріумфального повернення з Ірландії, леді Волслі почала більш зверхньо поводитися з Генрі, однак тепер вона мала дещо м’якший вигляд і з торгівцями розмовляла тихо та ввічливо. Він ніколи не бачив, аби вона стишувала голос, але в запилюжених антикварних крамницях, роздивляючись нові надходження чи прохаючи подати їй старі мали, що ними нещодавно захопилася, леді Волслі видавалася дуже тихою, і з кожним зимовим місяцем ставала дедалі більше стриманою. Однак це аж ніяк не вплинуло на чіткість її суджень стосовно того, що є вартим уваги, а що — ні, крім того, вона чудово собі уявляла кожну деталь інтер’єру Лемб-Хауса. Генрі постійно доводилося боротися з її надмірним ентузіазмом і нетерплячістю, а кілька разів і ретельно приховувати своє бажання придбати речі, від яких вона навідріз відмовилася.
Леді Волслі провела його секретними стежками потаємного Лондона, ходячи якими він міг би обставити Лемб-Хаус; а ще вона показала йому той Лондон, у якому люди жили, мов оселедці в діжці, гамірний і перенаселений. Кожен предмет, якого він торкався чи брав до рук, містив у собі часточку давньої слави та багатства Англії.
У ці місяці він багато працював, пишучи статті й оповідання, та бували дні, коли, виконавши норму — написавши визначену кількість слів — Генрі відпускав свого шотландця, котрий увесь ранок не відходив від машинки, і відчував у собі нагальну потребу піти до антикварів, удихнути старої пилюки, загубитися серед нікому не потрібних речей, переходити з крамниці до крамниці, вибираючи для себе то стілець, то раму, то набір столових ножів, але нічого не купувати в очікуванні більш відповідного настрою чи поради леді Волслі.
Одного раннього надвечір’я, десь між четвертою та п’ятою годинами, коли світло було неясним і мерехтливим, він опинився в антикварній крамниці на Блумбері-стрит, у якій бував до цього лише раз із леді Волслі. Генрі добре запам’ятав продавця за його надзвичайні очі. Торговець тоді, не мовлячи й слова, зумів уплинути на леді Волслі та її компаньйона; він, у якийсь таємничий спосіб, м’яко тиснув на їхню свідомість і, водночас, змушував відчувати врочистість моменту самим лише поглядом. Пригадалися його бліді, тонкі пальці з доглянутими нігтями, як він час від часу, ніби ненароком, торкався предметів на прилавку, нервово, коротко, ніжно. Генрі тоді помітив також мовчазний спротив леді Волслі, котра не схотіла нічого купувати навіть тоді, коли торговець показав їм кілька чудових зразків — французький гобелен, невеликий, але в ідеальному стані та старовинну парчу, з приводу якої обоє, і продавець, і леді Волслі, погодилися, що такої текстури в наш час уже не знайдеш. Вона так нічого й не купила, хоча деякі речі роздивлялася так уважно і довго, що в мудрому та терплячому погляді продавця промайнув натяк на іронічність. Опинившись на вулиці, вона сказала, що ціни були надто високими, хоча про гроші ніхто з них майже нічого й не говорив, і що цього торгівця, котрий уже багато років займається антикваріатом, не варто заохочувати до подібної поведінки.