Генрі знав, що це бажання з часом переслідуватиме і його, коли він радітиме рипінню хвіртки чи шкрябанню гілки об скло, читаючи книгу при світлі лампи чи лежачи без сну в тому самотньому домі, і найпершим порухом його душі, ще до того, як виникнуть гірші думки та передбачення, буде бажання гостинно зустріти все те, що може перервати сумну та безпомічну монотонність його самотності, щоб пережити момент відчайдушної надії на те, що це от-от трапиться, і байдуже, що саме. Навіть у своїй найтемнішій формі воно принесе із собою мить найчистішої, гострої полегкості, подібно до того, як блискавиця надто чітко висвітлює ламкий, пересушений пейзаж.
Він працював. Повільно і зважено доводив усе до апогею. Робив початки речень простими й декларативними, наче страх від побаченого зробив лексику гувернантки беземоційною, змушуючи її говорити прямо та правдиво. Людина, яка зазирала у вікно, була тією самою, що вже перед нею виникала. Той самий чоловік. Його лице майже впритул наблизилося до скла, погляд, спрямований на неї, був глибоким і погрозливим. Аж ось вона зрозуміла щось таке, чому ніколи не зможе йняти віри. Ще більший шок пронизав усе її тіло, коли гувернантка усвідомила, що він прийшов не по неї. Він прийшов по дітей.
Працюючи над оповіданням, Генрі майже не думав про дітей. Він дав їм імена й дозволив гувернантці самій їх описати. Проте з часом прийшло усвідомлення того, що він наділив їх дивно влаштованим внутрішнім світом, що дуже неявно, але наполегливо, чинив спротив гувернантці. Вона поки що цього не розуміла, а Генрі, хоч як намагався допомогти гувернантці знайти правильні слова, усе одно дозволяв Майлзу та маленькій Флорі діяти на власний розсуд.
Але те все відходило на задній план щоразу, коли він описував появу привида чи неявну, але загрозливу присутність Пітера Квінта. Сама ця сцена, порожнеча будинку, в якому гувернантка ще не відчувала себе впевнено, і раптом ця неждана постать, що видається такою живою, і схоже, не лише їй, але й дітям, і економці місіс Ґроус, викликала в Генрі мурашки на шкірі, коли він її вичакловував. Генрі слідкував за МакАльпайном у сподіванні помітити бодай найменше зацікавлення, та не побачив нічого подібного. Ясна річ, запитувати в містера МакАльпайна, чи його ці сцени хоч трохи бентежать, було б порушенням етикету. Проте більшість часу Генрі взагалі забував про свого шотландця, незважаючи навіть на клацання «Ремінгтона». Тоді він зосереджувався виключно на голосі, на живій оповіді гувернантки про те, свідком чого вона була. Це, передусім, мало на меті запобігти появі у читачів запитання про те, чому вона не зв’язалася з опікуном тих дітей; Генрі намагався зробити оповідь дуже детальною, напруженою, повною швидкого розгортання подій, щоб відвернути увагу від того, що гувернантка в тому домі була зовсім одинокою і мусила діяти самотужки. Він збирався одурити читача, дозволивши йому стати очима та вухами героїні, у такий спосіб змушуючи стати беззаперечною частиною її почуттів і свідомості.
Оповідання виходило у дванадцяти щотижневих числах «Collier’s». Генрі легко вкладався в поставлені часові межі. Він знав, що трапиться далі, й іноді трошки зволікав із розгортанням сюжету, смакуючи свіжий острах гувернантки, радіючи зі стрімкої логічності її розуму, знов і знов натякаючи на те, що діти знають усе, але й нічого не знають. Ті двоє — Майлз і Флора — були найменш вартою довіри парочкою з усіх, кого він коли-небудь створював; вони навчилися протистояти всьому, розпізнавали нагальну небезпеку, аж іноді, коли Генрі над тим усим замислювався, і сам не розумів, чому так сталося.
Він розумів, що нині працює в найбільш сприятливих умовах, про які тільки міг мріяти. Шотландець був мовчазним, сумлінним і акуратним. Виголошування речень робило їх більш сильними та стабільними, аніж, коли Генрі їх писав власноруч. Вигляд чистих, заповнених друкованим текстом сторінок наповнював серце почуттям влади. Він завжди знав, що робити: які правки внести, що видалити. І скоро ця квартира в Кенсинґгоні буде для нього втраченою; її можна буде здати чи залишити порожньою, та вона більше йому не належатиме, тому він ходив кімнатами щодня, вдихаючи їхню атмосферу, неначе мав життєву потребу їх запам’ятати. До Генрі ніхто не приходив удень, його ніщо не відволікало, крім походів до крамниць, на самоті чи з леді Волслі, та консультацій із Едвардом Ворреном, який керував роботами в Лемб-Хаусі. Тепер він із радістю обідав поза домом і охоче приймав запрошення. Дуже скоро це все скінчиться, відійде в минуле. Він виїде з Лондона.