Коли він щоранку працював, описуючи сцени, повні драматизму та жаху, на думку спадали епізоди з власного життя, такі гострі та шокуючі, що доводилося вагатись і, зрештою, спиняти роботу. Одного такого ранку, коли Генрі надиктовував уривок, у якому Флору впіймали, коли вона втекла з ліжка, а гувернантка вперше відчула, що дівчинка бреше, стверджуючи, що нічого не бачила, він мало не вимовив: «Еліс» замість «Флора». Він виправився ще до того, як заговорив. Його оповідь, тепер така жива, правдива та рідна, перервалася не через щось вороже, а через власну пам’ять, що раптом повернулася в усіх подробицях, у всій болючості. Спогади боролися з його казкою жахів — і перемогли. Вони опанували його свідомість. Генрі мусив зупинитись і піти до своєї спальні, щоб там на самоті постояти перед вікном. А потім він повернеться і скаже МакАльпайну, що сьогодні не потребує більше його послуг. Генрі подумав, що вперше бачить подив на лиці свого особистого секретаря, та він швидко зник і МакАльпайн хутко зібрав свої речі та пішов, ні про що не питаючи, ніяк не коментуючи того, що сталося.
У сцені, що пригадалась, Еліс було, мабуть, п’ять або шість років. Вони повернулися до Ньюпорта чи, точніше, уперше туди поїхали, і вона залишилася на декілька днів під опікою тітоньки Кейт, доки батьки були десь відсутні, і маленькій Еліс здалося, що з нею поводяться надто суворо, обмежуючи її свободу більше, ніж зазвичай. Коли дівчинка сказала про це, тітка не зробила жодної поступки, вимагаючи повного виконання своїх указівок, що й роздратувало Еліс. Генрі згадав, що спочатку вона попросила у братів заступництва, та вони не звернули на це уваги, і тоді сестра закопилила губи й роздула щоки. А потім, дізнавшись, що матиме ще два дні цього нового режиму перед тим, як повернуться батьки, Еліс почала в усьому слухатися тітку Кейт, зробившись раптом відмінним зразком слухняності для всіх ньюпортських дітей.
Упродовж кількох наступних місяців ніхто, крім її братів і тітоньки Кейт, не помічав, що вона виробляла з тіткою. Однак тітонька Кейт не могла поскаржитись, оскільки атаки Еліс були надто спорадичними та комічними, а також майже завжди відбувалися за її спиною. Коли тітка всміхалася до гостя, тепло його вітаючи, маленька племінниця, сховавшись за її спідницею, кривила мармизу у гротескній посмішці, імітуючи тітчину. Усі характерні особливості мови тітоньки Кейт, усі її «Ой божечки!» та «Ну-ну-ну» стали невід’ємною частиною мовлення Еліс, яка вимовляла їх перебільшено й насміхаючись. Дівчинку часто заставали за тим, як вона нахабно витріщається на свою тітку, та Еліс ніколи не дозволяла собі робити це надто довго, щоб не помітила мати. Вона частенько без усякої потреби ходила за тіткою назирці, імітуючи ходу незаміжньої пані середнього віку.
Тітонька Кейт і сама не розуміла, як далеко зайшла Еліс у своїх намаганнях здобути реванш, і їхні батьки провели щасливе літо, спостерігаючи за невинними та щирими, як вони думали, витівками своїх дітей. Вільяму це подобалося найдужче, тож він заохочував сестру, та починала вона завжди сама. Здавалося, це спадало їй на думку, щойно вона розплющувала очі вранці, і не виходило з голови до самого вечора. А скінчилось усе переважно тому, що Еліс набридло мавпувати.
Саме таку гру затіяв Генрі для Майлза і Флори — двох невинних і вродливих, покинутих дітей. Їхній особистий світ лишався недоторканим; вони робили все, щоб ця відстороненість від усього обов’язкового була не очевидною. Він віддав цьому оповіданню все, що знав: своє власне життя і життя Еліс у ті роки, коли вони лишилися самі в Англії, постійну родинну загрозу того, що темна тінь вийде з віконного скла і знову змусить батька скулитися на підлозі та пхикати від страху, а також роки, що на нього чекають у старому будинку, до якого він скоро переїде, подібно до його гувернантки, сповнюючись надіями та передчуттям біди, якого ніяк не міг позбутися.
Еліс — уже мертва, тітонька Кейт — теж у могилі, батьки, котрі так нічого й не помітили, давно упокоїлися в землі, а Вільям перебуває за тисячі миль у своєму власному світі, де й залишиться. Кенсингтон, немов завмер, у будинку — жодного звуку, крім чогось схожого на віддалений стогін його власної неосяжної самотності та спогадів, що, мов уособлене гірке минуле, підходить до нього, простягаючи руки, благаючи заспокоїти.