Ногу довелося відтяти вище коліна, і дійшовши до цього моменту, мати завжди клала руку на коліно Генрі, а він не робив спроб відхилитися, та й сама вона була спокійною, розповідаючи, як батькові боліло, яким він був хоробрим і як важко йому було не кричати. Але, все ж таки, визнавала вона, біль зробився нестерпним, і батькові крики було чутно на милі навкруг. Після того, продовжувала оповідь мати, батькові довелося два роки пролежати в ліжку, звикаючись із думкою про майбутнє, в якому він уже не зможе бігати та грати в ігри. Йому довелося навчитися ходити на дерев’яній нозі, що вимагало більшої сили духу, ніж витримати ампутацію.
Далі мати говорила вже м’якшим голосом про те, що, на диво, від цього нещасливого випадку всім стало тільки ліпше. До того татів батько був із ним надто суворим і дуже зайнятим усіма своїми численними справами,— мати уважно дивилася на Генрі, чекаючи, коли той кивне, що розуміє слово «численні», яке бачив у Біблії,— а його мама мусила давати лад великому господарству й іншим дітям. Але після нещасливого випадку вони прийшли синові на допомогу, показали йому всю глибину своєї любові та доброго ставлення, і хлопчик відчув себе частиною родини, захищеним і потрібним. Спочатку, вони постійно були з ним поряд, здавалося, що його батько відчуває синів біль і паніку, бо не раз його відводили від синового ліжка у сльозах. А потім, коли хлопчик почав одужувати, його батьки слідкували за тим, аби він мав усе необхідне, тому згодом він поступово відійшов від світу ігор і біганини, знайшовши втіху в розумовій праці, книгах і роздумах. За материними словами, батько почав міркувати над долею людини у світі, над її відносинами з Богом, як ніхто до нього в Америці. Він був обізнаний із Біблією з дитинства і трохи розумівся на теологи, однак за два роки безпомічного життя йому дозволялося читати все, що завгодно, і, звичайно ж, він мав багато часу на роздуми. І це, за словами матері, стало початком шляхетних батькових пошуків. Пізніше, коли батько потоваришував із Емерсоном, той завжди казав, що Генрі Джеймс має перед ним перевагу, бо знає, що таке страждання із власного досвіду, і навчився читати та мислити самотужки, а не від наставників і колег-науковців. Мати казала Генрі, що Емерсон завжди вважав розум батька направду оригінальним.
У вихідні та канікули, коли вони подорожували, а також у вільні від школи дні Генрі не відходив від матері. Доки брати знаходили задоволення в іграх і звичайних хлопчачих забавках, він чекав, коли мати звільниться чи втручався в її роботу, і тоді вони мовчки йшли до якоїсь затишної місцини, залишивши все на тітоньку Кейт, і мати з ним розмовляла або читала йому, коли вони разом наводили лад, розкладаючи та розставляючи речі.
Родина була умовно поділена на три частини: Вільям і Генрі, чию освіту ретельно спланував і постійно контролював батько, Вілкі і Боб, чиї галасливі бешкети та відсутність потягу до науки засмучували батька, водночас схиляючи до думки, що послати їх до однієї школи буде не тільки зручно, оскільки вони були близькі за віком, але й доцільно. Вілкі міг би перейняти від Боба бодай часточку його обережності, а Боб міг би, під впливом Вілкі, навчитися поступливості та усмішок, необхідних у спілкуванні з гостями. Еліс же була самостійною республікою.
Коли в молодшого покоління Джеймсів запитували, чим займається їхній батько, усі п’ятеро відчували певні труднощі з відповіддю. Батько жив на успадкований капітал, ренту та дивіденди, але це навряд чи можна було вважати заняттям. Він був кимось на зразок філософа й іноді читав лекції та писав статті. Але з усього цього дуже важко було сконструювати просту й коротку відповідь. А потім батько запропонував їм казати всім, хто цікавиться, що він є шукачем правди, і справа ще більш ускладнилась. Та коли вони підросли, з’явилося друге запитання, що їх усіх спантеличувало. Ким вони самі збиралися стати? Вільям спочатку хотів стати художником, а Боб, на загальне хихотіння, хотів відкрити галантерейну крамницю. Еліс, ясна річ, збиралася стати дружиною. Але чим збиралися займатися Вілкі та Генрі? Це питання зовсім не цікавило батька і майже ніколи не обговорювалося з матір’ю, тому й залишалося невизначеним. Це стало ще однією дивакуватістю їхньої родини, до якої мешканці Ньюпорта поступово звикли, як і до інших.