Розвідуючи околиці Рая, радісно працюючи над новим романом і, чи не вперше в житті, відчуваючи себе вдома, Генрі часто замислювався над тим, що все могло скластися зовсім інакше. Думалося, що він геть не створений був для солдатської служби, але те саме можна сказати й про більшість його знайомих і просто юнаків його класу, котрі пішли на війну. Крокуючи брукованими вуличками свого нового містечка, Генрі міркував про те, що зовсім не мудрість утримала його від війська, а, радше щось дуже схоже на боягузтво, але зараз він був Богові за це майже вдячний. Хотілося, щоб ця радість була простою, та вона, як і всі інші відчуття, мала в собі елемент жалю та провини перед братом Вілкі, пам’ять про якого постійно живе в ньому і лише загострюється цими фотографіями.
Генрі пам’ятав, як тоді, у Бостоні, одягнув свій піджак і, коли батько розплатився з лікарем, вийшов із ним на вулицю. Їхня мовчазність протягом зворотного шляху мала вже інше забарвлення. Тепер батько поринув у меланхолійне самоспоглядання. Ні він, ні Генрі не знали, що сказати матері.
Коли вона зустріла їх на порозі ньюпортського дому, пригадував Генрі, їхні з батьком лиця були такими напруженими та стурбованими, що вона, як потім зізналася, подумала, ніби слід чекати найгіршого. У той момент їй здалося, що Генрі — смертельно хворий. А потім вона з полегкістю дізналася про позитивний прогноз лікаря, про те, що його болі у спині не є лише ознакою якоїсь більш небезпечної недуги.
— Відпочинь,— сказала вона синові.— Просто відпочинь. Кілька днів відпочинку — і ти оговтаєшся після цієї довгої подорожі.
Генрі пригадав, як тоді спостерігав за батьком, чекаючи, коли він скаже матері всю правду, та той, здавалося, має лише одну проблему — як звільнитися від пальта — і чекав, коли йому допоможуть. Та от пальто спокійно повисло на вішаку в передпокої, а батько взяв до рук книгу й засів за читання, з чого Генрі зробив висновок, що й у приватності нічної спальні батько не розкриє матері повного діагнозу. Але між батьком і Генрі не існувало ніякої змови, метою якої було б одурити матір. Тепер він вважав, що батько не сказав матері правди про відмінне здоров’я сина тому, що це було б явним спростуванням її суджень і означало б критику її поведінки. Але це також могло б наштовхнути на думку, що своєю неспроможністю та нездоров’ям Генрі прагнув здобути прихильність і симпатію, що, у свою чергу, негативно позначиться на синовій репутації в домі, де до хвороб ставилися вкрай серйозно. Хто, як не батько, розумів, що в таку гру краще не грати, щоб не виникло зайвих проблем?
Генрі подумав, що батькові потрібен час, аби обмізкувати суперечність між лікаревою рекомендацією: «Рано вставай, багато гуляй» і материним способом лікування. Він усвідомлював, що батькова пристрасть до змін може нагадати про себе в будь-який момент; знав, як швидко вона може зробитися неконтрольованою та нераціональною. Йому також було відомо, що ціле літо байдикування у власній кімнаті, за активного потурання матері та тітки, може призвести до того, що батько відкладе набік книгу й підніметься нагору з палаючими очима і виголосить, що з Генрі вже пора щось робити.
Він почав обережно розпитувати Вільяма про доцільність навчання в Гарварді, а потім іще проконсультувався зі своїм товаришем Сарджі Перрі, котрий збирався вступити до коледжу. Але Генрі уважно оминав посилання вголос на батькову непередбачуваність і її можливі результати. Натомість, він патетично говорив про те, що досить уже йому сидіти на шиї в батьків, на часі — замислитися про кар’єру. Вільям кивнув на знак згоди.
— Ти не думав про сутану? На тебе буде шалений попит, особливо, якщо вивчатимеш богослов’я у Гарварді, де догляд за хворими, умовляння та напучування вивчають із неабияким завзяттям.
Генрі дозволив братові пожартувати, але не дав зісковзнути з теми. Він іще був досить юним і не мав потреби перейматися своїми актуальними обставинами більше, ніж довгостроковими кар’єрними перспективами. Тож, усе літо він не забивав собі голову, а займався виключно задоволенням власних бажань. А коли Вільям сказав: «Юриспруденція», Генрі зрозумів, що це було єдиним можливим для нього варіантом. Деякі інші родини з їхнього кола теж обирали для синів цей шлях. Але, понад усе, вивчення юриспруденції звучало серйозно та переконливо, а ще це означало зміну напрямку. Генрі вирішив, що це стане для батька добрячим потрясінням, яке на певний час убезпечить його від інших можливих батькових спроб утрутитися в його життя.
Мати, мабуть, унаслідок випадкового зауваження чи через те, що батько з цього приводу вперто мовчав, почала цікавитися, чи, властиво, його спині не стало значно легше. Якось вона навіть зауважила, що, можливо, фізична активність була б для сина бажанішою за відпочинок. Материні слова звучали досить невпевнено і туманно, з чого Генрі зрозумів, що батько так їй нічого і не сказав, але було ясно, що небезпека того, що його майбутнє от-от визначать без його участі, є, як ніколи, високою. Усе станеться лише за одну ніч: увечері батьки почнуть обговорення, потім продовжать шепотітися у спальні, а за сніданком уже виголосять власне рішення, що буде остаточним і не підлягатиме перегляду.