— То чим же тоді ти бажаєш займатися? — запитав батько.
У цю мить Генрі-старший мав вигляд людини, що має до своїх послуг владу та величезні статки, але сповідує сувору пуританську мораль. Генрі подумав, що саме таким мусив бути і його дід, коли йшлося про обговорення планів і грошей.
— Я не бажаю ставати істориком,— сказав Генрі.— Мені б хотілося вивчати щось більш конкретно значиме. Коротко кажучи, сер, я хотів обговорити з вами, чи не варто мені зайнятися вивченням права.
— І вберегти усіх нас від ув’язнення? — поцікавився батько.
— Ти бажаєш приєднатися до Вільяма в Гарварді? — запитала мати.
— Вільям сказав, що там — найліпша в Америці юридична школа.
— Вільяму невідомо навіть, як порушити закон,— сказав батько.
Однак ідея зміни юридичної системи як частина загальнодержавних змін в Америці зацікавлювала батька дедалі дужче, що більше він говорив на цю тему. Після того як він деякий час виголошував свої думки з цього приводу, батько, здавалось, облишив усі свої побоювання щодо вузькості предмету та сумнівності будь-яких рішень узагалі. Якщо він і думав про те, що двоє старших синів за його рахунок просиджуватимуть штани по бібліотеках, доки на півдні вирує війна за саме існування американських цінностей свободи й особистих прав, то у присутності Генрі жодного разу про це навіть не прохопився. Батьків ентузіазм ніщо не затьмарило, і мати своєю тихою усмішкою та згідливою мовчазністю теж висловлювала схвалення синового рішення вступити до Гарварда, щоб вивчати юриспруденцію.
ТЕПЕР У ГЕНРІ БУЛО ЦІЛЕ ЛІТО, вільне від батькового нервового нагляду та материної опіки. Йому дали спокій. Тепер батьки могли хвилюватися про Боба, Вілкі й Еліс. Генрі міг заховатись у задушливій спеці власної кімнати, міг вільно працювати, міг читати, що заманеться, не боячись, що будь-якої хвилини, без попередження, у дверях з’явиться батько, котрий скаже йому, що йде війна, і батьківщина його потребує, тож прийшов час іти до війська, вдягти однострій, звикати до дисципліни, спання в бараках і марширування колоною.
Невдовзі після того як батько погодився з його наміром вступити на юридичний факультет, Генрі відкрив для себе Готорна. Звичайно, він про нього чув, як про Емерсона і Торо, але лише проглянув кілька його оповідань, бо вони, на відміну від творів двох інших есеїстів, здалися йому досить нудними та поверховими. То були прості моральні розповіді про простих моральних людей, світлі, легкі, тенденційні та тривіальні. Вони з Сарджі Перрі, з яким Генрі обговорював такі речі, погодилися, що література найвищого штабу, найбагатша та найпрекрасніша пишеться у країнах, де правив Наполеон або з якими він воював; справжня література живе в землях, у ґрунті яких іще можна знайти римські золоті монета. Готорнові історії нагадали їм із Перрі оповідки, що могли б бути розказані тітонькою про її власну тітоньку, бо мали надмір тих самих соціальних нюансів, але хибували на відсутність естетики.
Їм здавалося, що та сама доля чекає на кожного, хто наважиться описувати життя в Новій Англії, бо доведеться боротися з майже прозорим флером суспільної атмосфери, відсутністю гарних манер і засиллям моральних догм. Генрі вважав, що це може довести до відчаю будь-якого прозаїка. Тут не було ні намісництва, чи двору, ні аристократії, ні дипломатичного корпусу, ні сільської інтелігенції, не було тут і палаців або фортець, стародавніх маєтків або садиб, тим паче не існувало ніяких парафіяльних дворів, укритих соломою хат і порослих плющем руїн; не могло тут бути ні соборів, ні абатств, ні маленьких норманських церков; не йшлося ні про літературу, ні про романи, ні про музеї, ні про картини, ні про політичне життя, ні про заняття спортом. Він думав, що, коли вилучити ці речі, прозаїку не буде про що писати. Не залишиться ніякого колориту, не буде навколо чого розгорнути життєву драму, напохваті лишатиметься тільки дещиця почуттів, зосереджених навколо жменьки традицій. Генрі гадав, що Троллоп і Бальзак, Золя і Діккенс, якби їм довелося народитись і жити в Новій Англії, стали б завчасно зістарілими священиками чи шкільними вчителями із засмоктаним волоссям.