На лекціях Генрі з усіх сил намагався бути уважним до предмета обговорення, та часто відволікався на спостереження за своїми однокурсниками, ділячи їх на типи, за зовнішнім виглядом, вирізняючи серед них ніяких, умовно привабливих, помітних і разюче вродливих. Він намагався наділити власні очі розумом, розшифровуючи обличчя, усмішки та насупленість, а також рухи й ходу людей, трансформуючи їх у характери й темпераменти. Більшість його однокурсників також походила з Нової Англії, на їхніх урочистих під час лекції обличчях лежав відбиток браку м’якості та смішливості, вони тримались і ходили так само, як і їхні пращури, котрі, стоячи за церковними кафедрами, палко повчали розрізняти добро і зло, що і стало основним принципом виховання цих юнаків.
А тепер, коли вони всі слухали лекції з права, над ними зависла тінь, тінь війни, на яку жоден із них не пішов, війни, про яку вони ніколи не говорили, за винятком тих випадків, коли надходили термінові новини з фронту. Вони не мали вигляду молодих людей, здатних легко віддавати чи виконувати накази, ходити в ногу, юнаків із ампутованими кінцівками. Вони вірили в об’єднання й у відміну рабства, як вірили в Бога, та, водночас, і вірили в непорушність власних свобод і привілеїв. Вони знали, що звільнення від рабства є шляхетною справою, й у своїх молитвах його не оминали, але це не заважало їм писати конспекти й читати товстелезні томи, готуючись до власної кар’єри. Генрі швидко зрозумів, що спостерігати за ними йому легше, ніж із ними розмовляти. Фізіономіка підказувала йому, що юнацький максималізм, що в них домінує, захищає благочестя цих хлопців незгірше від кам’яних стін.
Доки Генрі сумлінно відвідував лекції, він майже не відкривав підручника з права. Натомість, читав Сент-Бева, поринав у світ лекцій з англійської та французької літератури Лоуела, під час поїздок до Бостона слухав Емерсонові напади на рабство. Він відвідував театр. Брав участь у всіх виявах світського життя, пропонованих Кембриджем і Бостоном. Війна лунала віддаленим громом і лише час від часу ставала моторошно близькою. Одного разу в Гарварді Генрі віддалік побачив свого двоюрідного брата Ґаза Баркера, котрий, очевидно, приїхав у відпустку, але не наздогнав його, бо вирішив, що ще встигне з ним зустрітися в один із наступних днів. Але вони так і не зустрілись, а коли невдовзі Ґаза було вбито у Вірджинії, Генрі не міг викинути з голови образ кузена — його таку білу шкіру, такі жагучі очі, у яких світилося стільки сподівань, його таке міцне і повне притаєної сили тіло. Генрі важко було змиритися з думкою, що двоюрідного брата, такого молодого й неготового до смерті, наздогнала куля, що його тіло шматував біль, що він, безпомічний, залишився лежати, а інші проходили повз, доки його не поховали в далекій землі, де ніхто його не знає.
Мати, листом повідомляючи про Ґазову смерть, написала, що Вільяма вона сповістила теж. Ідучи до міс Апшем обідати, Генрі не знав, що сказати братові з приводу кузенової загибелі, та, коли Вільям увійшов до зали, його лице було розгубленим і смутним. Генрі, сам того не відаючи, потиснув братові руку, від чого їхня обопільна ніяковість, здавалося, тільки зросла. Вільям мовчки йому кивнув. Жоден із них не знаходив слів. І тільки, коли Вільям сказав професорові Чайлду, що їхнього кузена у Вірджинії вбила снайперська куля, тиша скресла і про смерть Ґаза Баркера стало можливо говорити.
— Усі ці приречені молоді хлопці,— сказав професор Чайлд,— усі вони, здорові та сміливі, залишають позаду тих, хто їх любить, а самі падають замертво на полі бою, а навколо триває війна.
Генрі було цікаво, професор Чайлд цитує баладу чи намагається говорити природно. Але у Вільямових очах були помітні сльози.
— Найкращі пішли на війну,— продовжував професор,— і війна скосила найкращих.
Іноді, за столом у міс Апшем професор Чайлд, здавалося, був майже готовий оголосити боягузами всіх, хто залишився вдома, включно зі своїми співрозмовниками в цьому закладі, але щоразу встигав стриматися.
Упродовж наступних місяців ні Генрі, ні Вільям не наважувалися згадувати в розмовах імені Ґаза Баркера. Кожен, на думку Генрі, відчував за собою провину, що її не хотілося ні визнавати, ні обговорювати.
КОЛИ ГЕНРІ ПОЇХАВ відвідати Вілкі в Рідвіллі, то не міг повірити, що вразливий товариш його дитячих років, основними рисами характеру якого були веселість і компанійськість, зумів опанувати армійське життя, сповнене невідомих йому важких випробувань. Генрі здавалося, що перед тим як стати спочатку гарним солдатом, а потім — умілим офіцером, його молодшому братові довелося навчитися любити своїх товаришів по зброї. Пізніше він згадував однополчан Вілкі як веселих і гостинних, засмаглих юнаків, що, як і його товариші по юридичному коледжу, мали глибоке генеалогічне коріння в бостонському культурному товаристві, але, поза тим, призвичаїлися до армійського життя, виявляли відкритість і навіть певну жартівливість, що могло ввести в оману спостерігача, котрий не знає про їхнє походження. Портсмутський польовий шпиталь тепер видавався таким далеким, і повертаючись того ж дня до Гарварда, Генрі подумав, що тривала війна з її кров’ю і брудом дуже не схожа на той зразковий порядок і царство гарного настрою, свідком якого він щойно був.