Генрі здавалося, що брат, невпізнаний, лежить під купою трупів, і місце його поховання залишиться невідомим.
— Для твоєї матері то було б найтяжче,— сказала йому тітонька Кейт,— думати, що він вижив, що будь-якої хвилини може увійти до передпокою і здивувати її своєю появою. Твоя мати ніколи не облишить надії.
Ніхто й ні за яких обставин не згадував про загрозу, навіть про чутки, що її стосувалися, проголошену Джеффом Девісом у його маніфесті, де він вимагав повісити всіх білих офіцерів 54-го массачусетського, якщо їх буде впіймано живими. Коли тітонька Кейт прочитала це в газеті, Генрі, котрий уже все знав, побачив, як вона понесла газету на кухню і спалила в печі.
Із часом, звичайно, вони дізналися про всі жахіття Форту Ватера, про те, що вояки падали мало не на кожному кроці, про величезні купи тіл, про загибель полковника Шоу, яку Вілкі бачив на власні очі, про смерть його товариша Кебота Рассела, про те, як Вілкі спочатку поранило в бік, а потім осколком зачепило ногу. Він лежав поранений, але, на щастя, його помітили й на ношах понесли до тимчасового лазарету. Вілкі бачив, як випадковою кулею одному з носіїв знесло назад голову, як раптово й жахливо він помер. Другий носій накивав п’ятами. Наступного ранку Вілкі прокинувся в одному з наметів санчастини, розташованої приблизно за три милі від місця баталії. Перегодом його було переправлено до шпиталю в Порт-Рояль, що зовсім не був схожим на лікарню, а являв собою голе поле, на якому густо лежали важкопоранені та конаючі солдати, заледве прикриті тонкою парусиною, котрим надавали лише базову медичну допомогу. Вілкі лежав там у напівпритомному стані, його рани поступово почали гноїтись, а зв’язатися з родиною не було як.
Його врятувало диво. Батько Кебота Рассела поїхав до Південної Кароліни шукати сина, вважаючи, що той міг потрапити в полон. Попри те, що його запевнили в загибелі сина під час бою, вражений горем чоловік робив відчайдушні спроби знайти його в наметах, де лежали поранені, і випадково серед багатьох упізнав Вілкі, чим його і врятував. Терміновою телеграмою містер Рассел повідомив родину Джеймсів про те, що, не перериваючи власних пошуків сина, він, однак, прослідкує, аби Вілкі Джеймса було доправлено додому. Приблизно на початку серпня містер Рассел припинив свої даремні пошуки в Південній Кароліні й повірив у синову смерть, про яку йому казали від самого початку. До Нью-Йорка він плив разом із Вілкі, котрий лежав на ношах, але пораненому ставало дедалі гірше, осколок, що застряг у нозі, спричинив запалення, і його довелося витягати прямо на борту. Друга рана, у небезпечній близькості до хребта, гноїлася ще дужче, та її не можна було чіпати.
Коли містер Рассел із Вілкі прибув до Ньюпорта, хлопець уже був заледве живий. Ноші занесли до передпокою, та лікар заборонив просунутися з ними хоч на крок далі. Родина зібралася навколо Вілкі, усі раділи з того, що, нарешті, бачать його живим, але й усвідомлювали, що ця радість може тривати дуже недовго, тому його життя зараз для них важило набагато більше, ніж іще чиєсь. А потім вони побачили згорьоване лице містера Рассела, і Генрі помітив, як родичі намагаються стишити власну бурхливу радість, приховати свою зосередженість виключно на потребах Вілкі, щоб не образити почуттів батька, котрий нещодавно втратив на полі бою сина. Упродовж тих найперших годин, доки Вільям, який збирався сам доглядати за братом, отримував від лікаря вказівки, доки батьки тримали пораненого сина за руку й не підпускали до нього нікого з відвідувачів, доки тітка та сестра приносили з кухні до передпокою гарячу воду, чисті рушники та свіжі бинти, Генрі вивчав містера Рассела, вражений його м’яким, але скам’янілим від горя виразом обличчя, розуміючи, що зовсім не так чоловік би дивився на власного сина. Містер Рассел тихо й тактовно чекав, коли можна було б піти. Саме його мовчазність і тактовність по якомусь часі змінили атмосферу, бо Джеймси, нарешті, збагнули, як має почуватися цей добрий чоловік, у якого війна відібрала єдиного сина, але він тримається, не плаче, споглядаючи радість і полегшення інших, і це, наскільки зрозумів Генрі, змусило всіх уважніше й обережніше з ним поводитися.
Менше року тому Вілкі й Кебот жили у стані приємного передчуття, наче землю, по якій вони ходили, було створено і прилаштовано спеціально для них, для того, щоб вони були щасливими й вільними. У Бостоні, Ньюпорті й усіх містечках і селах Нової Англії їм усі були раді, їхній акцент розуміли, поведінку схвалювали. З часом, під впливом досвіду, їхня відкритість змінилася б на стриманість, лиця б змужніли, а переконання зробилися б непохитними. Їм ніхто не сказав — і їхніх батьків не попередили — що вони загинуть, не доживши навіть до двадцяти. Нова Англія, створена їхніми дідами та прадідами, не була місцем наглої смерті, гарматного гуркоту і запалених ран, тут було місце лише для стабільності, передбачуваності, миру та доброчесності. Сидячи на лавці в коридорі неподалік містера Рассела, Генрі розумів, що шок їхнього гостя пов’язаний не лише з брутальним зникненням з лиця землі його дорогоцінного сина, а й із злочинною руйнацією всього громадського порядку, ходу речей, визначеного самою історією.