Вілкі повернувся додому без нічого. Навіть його форма в багатьох місцях зогнила, тож її довелося знімати дуже обережно. Ковдра, що нею він був укритий, тепер валялася в кутку передпокою, відкинута чиєюсь рукою. Тільки через кілька днів Генрі, котрий чергував біля брата, її помітив і відніс до кухні. Розгорнувши її, він відчув жахливий сморід, але то був запах бойових страждань Вілкі, тож Генрі не міг просто викинути ковдру. Вона пахла тютюном і дивною сумішшю запахів гною і людського поту, що ними була просякнута братова форма. Але найсильнішим був запах самої землі, запах багнюки та перегною, запах бою; земля, яку топтали чобітьми, трамбували гарматами, земля, в якій викопували могили, смерділа майже нестерпно. Він знайшов для ковдри місце в комірчині за кухнею і повернувся до передпокою, але запах залишився з ним. Він був найбільш промовистим свідченням того, крізь що пройшов його брат.
ТЕПЕР ЖИТТЯ РОДИНИ визначалося тим, наскільки боляче Вілкі. Генрі усвідомив, що того першого дня так багато уваги приділяв містерові Расселу, тільки щоб не дивитися на брата й не думати про його майбутнє. Та коли містер Рассел поїхав, він уже не міг уникати очевидного й не зауважити всієї моторошності картини. Волосся Вілкі злиплось, а тіло його не слухалось і пітніло. Здавалося, Вілкі зовсім не спить; він увесь час лежав на боку і стогнав, а коли біль ставав особливо сильним, зойкав. Іноді його зойки перетворювалися на гучні крики, що заповнювали весь будинок. Генрі думав, що брат помирає.
На третій день, за сніданком мати сказала, що всі вони, хто як зуміє, мусять спробувати поділити біль Вілкі, забравши кожен собі його частку, щоб зменшити його страждання. Батько кивнув і вона продовжила, висловившись у тому сенсі, що кожен у цьому домі мусить присвятити себе обов’язку, забрати у Вілкі часточку його болю й носити її у своєму тілі. Коли Генрі поглянув на Вільяма, то побачив, як і він згідливо киває, наче мати сказала щось украй мудре та практично можливе. Піднявшись до своєї кімнати, Генрі ліг на ліжко і зосередився на гнійній рані в боці Вілкі, що її лікарі відкрили, але не зуміли очистити від інфекції. Подумалося, що ніяка сила бажання не зможе полегшити братові страждання. Тоді він спустився до передпокою і сів на лавку біля Вілкі, котрий тихенько постогнував. Генрі присунувся ближче, бо тітка Кейт, яка вже там сиділа, заохочуюче йому всміхнулась, узяв братову руку й потримав її якусь мить, але, помітивши, що від цього Вілкі, здається, болить іще дужче, її випустив. Хотілося, аби брат усміхнувся, як раніше, та його спотворене стражданням лице, видавалося, втратило здатність усміхатися. Було схоже, що воно вже тільки здригатиметься від болю та морщитиметься від жалю, але вже ніколи не засвітиться відкритою радістю. Генрі з тіткою сиділи біля Вілкі мовчки, доки мати не прийшла і, не мовивши й слова, змінила тітку на лавці біля нош.
Вони тримали стан Вілкі в таємниці від Боба і тільки, коли пацієнтові почало кращати, повідомили молодшому синові правду. Бобу вдалося надіслати їм приватного листа, в якому він висловлював свої, і не тільки свої, думки з приводу штурму Форту Вагнера, зокрема, про те, що чимало важливих стратегічних моментів не було враховано. Він писав, що ціла битва є пам’ятником дурості. Батьків цей лист не залишив задоволеними; у ньому не було ні оптимізму, ні ідеалізму. З інших листів стало зрозуміло, що Боб знудився. Він страждав від сонячних ударів і дизентерії, не мав особливої поваги до польових командирів. Бобові листи читали лише найближчі родичі. Мати виявляла своє несхвалення тим, що іноді взагалі їх не розгортала, дозволяючи чоловікові цитувати їй найбільш оптимістичні уривки, якщо він їх знаходив.
Коли рани стали загоюватися, Вілкі почали снитися жахи. Він кричав так, наче перебував у середині бою чи був змушений іти у відступ. Усі члени родини по черзі сиділи з ним уночі, коли Вілкі стало трохи легше і його перенесли до власної спальні, та жоден із них не знав, як навести лад у його снах, як змусити повірити, що він — у безпеці, що навколо не атакують, не стріляють і товариші не падають замертво. Жахіття миналося, тільки коли він прокидався від нестерпності руху та січі, що точилася в його сні. Тільки біль робив Вілкі притомним.