«На четвертий день, у сутінках,— писав він,— Джона Форда принесли на ношах під двері його рідного дому. Скам’яніла від горя мати крокувала поруч, а добрі друзі мовчки простягали до нього руки, готові підтримати.
Джонова хвороба була надто серйозною, його не можна було рухати, Джонові рани були надто тяжкими, тому коханій Ліззі не дозволили його відвідувати». Пишучи, Генрі відчував, що впритул наближається до того, що займає його думки та свідомість уві сні й наяву — до долі травмованого брата. Тепер батько не міг би звинуватити його в аморальності, а Вільяму не вдалося б висміяти його за незнання предмета. Раптово Генрі побачив сцену й затамував подих, боячись, що картинка зникне. «Коли Ліззі, яку не пустили до Джона, відійшла від його дверей, вона підняла з підлоги ковдру, що валялася на купі поспіхом накиданих у кутку холу речей. То була стара армійська ковдра. Дівчина загорнулась у неї і вийшла на веранду».
Генрі зібрався піти до комірчини за кухнею, щоб узяти заховану там ковдру Вілкі, але згадав, що вони — не у Ньюпорті, а в Бостоні, що, напевно, та стара ковдра потрапила на смітник або загубилася в безладі переїзду. Він почав судомно пригадувати її запах, той міцний запах поля бою та армії. Він написав: «Від тієї старої, поношеної ковдри линув дивний землистий запах із домішкою тютюну. Зненацька почуття дівчини перенесли її на далекі південні поля бою. Вона побачила солдатів, які лежать у болоті й задоволено палять свої люльки, щільніше загортаючись у ковдри, а над ними світяться ті самі прозорі присмерки, що й над нею, слабкою, але й убезпеченою. Розум її блукав серед таких сцен...»
Відчуття влади було новим для Генрі. Цей набіг на власні спогади, демонстрація того, що було йому таким близьким, таким глибоко затаєним у душі, аж ніхто не міг би й здогадатися, звідки взялася в оповіданні ця сцена, змусили його повірити в те, що він робить щось дуже сміливе й оригінальне.
Глава 8
Червень 1898 р.
ВІН ДИВИВСЯ, ЯК ПОДРУГА-ПИСЬМЕННИЦЯ підходить до вікна вітальні, проте не сказав, що, можливо, там, де він її спочатку посадив, жінці буде зручніше. Вона шукала можливості стати спиною до світла. Генрі подумки цікавився, чи пам’ятає вона, як дві чи три її героїні так само, увійшовши до кімнати, сідали спиною до великого вікна, щоб усі інші могли бачити тільки їхні загальні обриси.
Однак, усівшись, місіс Флоренс Лет, здавалося, перестала слідкувати за власним обличчям, бо хмурилася та кривилася. При кожній фразі лице цієї жінки виразно змінювалося: то з’являлась усмішка, то супилися брови, то морщився її майже досконалий носик. Генрі не розумів, як її лице зуміло вистояти в умовах постійного змінювання гримас і виразів. Він подумав, що зовсім скоро прийде розплата, і ціна не буде низькою. Тим часом, він насолоджувався її розповіддю про подорож до Італії, про наступну книгу, про чарівну донечку, про те, що потяг до Рая ішов надто повільно, що їй страшенно шкода, але невдовзі доведеться звідси поїхати, і знову про шестирічну дочку, якій зараз усіляко догоджали на кухні, про її освіту та спадок, і знову про Італію та про самогубство доброї приятельки Генрі — письменниці Констанс Фенімор Вулсон.
— У Венеції,— сказала вона,— про вас говорили. Запитували, чому ви поїхали так раптово й чому не повернулися. «Він — митець,— сказала я,— видатний митець, а не дипломат», але вони дуже хочуть вас бачити. У Венеції сумно. Там завжди сумно, та тепер — більше, ніж раніше. Люди, які, по-моєму, навіть не знали Констанс, стверджують, що за нею шкодують. Нещасна Констанс, знаєте, я не могла ходити тими вулицями. Мусила повернутися. Не маю уявлення, що ви робитимете.