Її чоловік із часом виробив дуже скуті манери та здерев’янілу ходу, що деякими відвідувачами сприймалось як консервативна офіційність, але Генрі знав, що то було простим сп’янінням. Йому хотілося поговорити про це зі Смітами, звернутися до них так само, як кухарка колись попросила його про допомогу, наполягти на тому, щоб її чоловік кинув пити. Але йому бракувало сміливості ставити подібні вимоги. Генрі знав, що, бажаючи захистити чоловіка, місіс Сміт палко заперечуватиме його пиятику, і не хотів цього бачити.
З іншого боку, Бурджесс Нокс із плином часу робився дедалі більше послужливим і люб’язним. Він нічого не пропускав і нічого не забував. Хлопець так і не навчився усміхатись, але швидко вивчив імена всіх гостей і їхні звички та потреби, а також угадував, яку телеграму терміново подати господареві, відволікаючи його від компанії, а яку просто покласти на підставку в передпокої. І на дощану підлогу своєї кімнати на горищі він ступав із величезною обережністю.
Регулярні кухонні прискіпування місіс Сміт Бурджесс сприймав байдужо. У вільний від роботи час він пропадав у закапелках Рая, де прилучився до мистецтва боксу в найлегшій вазі й дуже скоро здобув чемпіонський титул. Він повертався щасливим, але завжди у визначений час, і променився гордістю за власний успіх, однак, здавалося, знав усе, що коїлося в Лемб-Хаусі навіть за його відсутності. Щойно Генрі почав підозрювати, що місіс Сміт п’є разом із чоловіком, йому стало зрозумілим, що, якщо він коли-небудь і спробує втрутитись у звички подружжя, варто буде перед тим проконсультуватися з Бурджессом Ноксом.
Для Генрі багато важило, аби гостям догоджали і в них було бажання повернутися в Лемб-Хаус. Йому подобалося читати листи, в яких згадувалися попередні чи майбутні візити. У нього не було добрих товаришів у містечку чи його околицях, тому і кілька вечірніх годин провести поза домом було ні з ким. Отже, гості мали значення. Генрі чекав на них із радістю, цей стан передчуття приносив йому найбільшу втіху. Він попереджав усіх, що ранкові години проводить у кабінеті. Залишаючи гостей за сніданком, він радів із того, що приєднається до них після полудня. Кілька годин можна було насолоджуватись усамітненням або диктувати шотландцеві. Коли гості від’їжджали, він відчував полегшення, переживаючи радісне піднесення, наче гостини були нічим іншим, як битвою за можливість усамітнення, що її він, нарешті, виграв.
Однак ця перемога дуже швидко починала його гнітити, перетворюючись на почуття покинутості. Сірими вітряними днями тієї першої зими в Лемб-Хаусі його кабінет, як і взагалі весь будинок, здавалися Генрі кліткою. Ні він сам, ні Сміти не знали особливостей прибережного життя взимку. У Генрі була його робота, а подружжя, він знав, щовечора тихо, але впевнено напивалося.
Йому не було напевно відомо, наскільки далеко зайшла місіс Сміт у пиятиці, бо кухню вона вела зразково і страви подавала, як і раніше, вчасно. Та під час ранкових зустрічей мала дедалі більш неохайний вигляд і виявляла своє погане ставлення до майбутніх гостей іще відвертіше. Тепер кухарчине волосся теліпалось у небезпечній близькості до каструль і пателень, а чистота нігтів не викликала довіри. Генрі цікавило, чи розуміє місіс Сміт, чому він наказав не подавати супу, підливки чи інших соусів, коли в домі були гості. У безпечності послуг містера Сміта в їдальні теж виникали сумніви.
Подаючи страви, містер Сміт іще міг іти рівно й не хитаючись, але відходячи від столу вже не так добре контролював себе. Генрі виробив звичку найважливіших гостей саджати спиною до дверей. Він зауважив, що варто було відвідувачу лише раз помітити затримку чи тремтіння рук містера Сміта, як вони вже не зводили з нього очей. Він не хотів, аби це стало предметом обговорення за столом а чи пізніших розмов гостей між собою. Йому не хотілося, щоб у Лондоні чи у вузькому колі його американських Друзів стало відомо, що Генрі Джеймс наймає п’яниць.
Бурджесс Нокс почав допомагати містерові Сміту, мовчки відчиняючи перед ним двері, що забезпечувало певну стабільність. Генрі сподівався, що проблема зникне сама собою чи, принаймні, усе залишиться як є. Він не хотів робити ніяких кроків, але знав, що діяти все одно доведеться. Просто намагався не думати про Смітів.