Юркевич (схвильований). Та невже ж це можливо? Лiдо, моя Лiдо! (Бере її руку). Невже ви мене кохали? кохаєте? Нi, нi, це було б… Лiдо, моя Лiдо! Та я ж люблю вас, люблю без краю, до нестями!
Лiда (пiдводиться). Прощайте!
Юркевич. Лiдо, якщо я був дурнем тодi, то не будьмо хоч тепер нерозумнi. Через десять хвилин я мушу поїхати в далекий Париж, що так принадно менi усмiхався, але я не поїду. Скажiть одне слово — i я зостануся з вами. Будьте моєю дружиною, Лiдо, — я вiддаю вам найкраще, що маю. Скажiть же це слово, яке ви так довго таїли.
Лiда (раптом оповиває його шию руками). Любий! Коханий!
Юркевич. Лiдо, Лiдо! (Поцiлунки). Яке чарiвне щастя! Зараз же поїдемо до тебе, до твоєї мами, добре?
Лiда. Так, так, а потiм до тебе…
Юркевич. До мене, до мене, моя радiсть! Яке щастя! Чи думав я десять хвилин тому, що побачу так скоро твої чудовi очi, якi снилися менi стiльки разiв!
Лiда. А тобi не жаль… Парижа?
Юркевич. Ти, ти моє щастя! Це ти моя принцеса Буль-Буль, моя курочка. (Смiється). Ах, коли б я тобi розказав!.. Адже ж це ти, ти золота птиця Iндаура, це тебе я знайшов у горах Сатпури, на рiчцi Чамбал, принцеса Буль-Буль ель Газар. А скажи, тебе не кусають блохи?
Лiда (наївно). Ах, знаєш, страшенно! У вагонi їх така сила — фу, як тобi не соромно, безсовiсний!
VI
Носильник (входить). Чи не ви будете панночка з Полинiвки? Там коней по вас прислали.
Лiда. Так, так, я зараз. Я зараз прийду.
Юркевич. Ходiм. А мої речi? А де ж?..
Носильник. Зараз, добродiю, буде ваш поїзд, я тiльки принесу графовi нарзану — i заберу вашi речi — миттю. (Виходить).
Юркевич. Ах, так, граф… Вiн ще тут? Добре, добре, я того…
Лiда. Ну, ходiм же, любий!
Юркевич. Бiжи, моя радiсть, я зараз — тiльки скажу два слова цьому моєму… графовi.
Лiда. Ну, добре, я зараз. (Бiжить).
Юркевич (сам. Береться за голову). Поїзд!.. Поїзд… Все ж таки це якийсь сумбур: курочка… принцеса Буль-Буль… три тисячi… Лiдочка… за п'ять хвилин поїзд… мiй поїзд. (Чути далекий гудок). Вiкно, канапа, золотi iскри, далекий зазивний гудок. I все ближче i ближче чарiвний мiраж. Але ж я не поїду! Не поїду! Значить, усе пропало! (Стискає голову). Як тiсно, як безумно тiсно в головi! А може, а може, ще можна поїхати? Нi, нi, хiба це мислима рiч, адже ж призначено весiлля, треба побалакати з її матiр'ю. А екскурсiя завтра поїде. А! Геть цi пiдлi вагання! Щастя тут, воно зi мною, i я не вiддам його нiкому — це Лiда, моя Лiда! (Ходить по кiмнатi). Так. Значить, треба повернути графовi цi грошi. Так. (Виймає з кишенi пакет). Треба. А все-таки, як досадно. (Зважує на руцi пакет). Двадцять три тисячi карбованцiв! Двадцять три тисячi! I навiщо вони йому? Викине, каналiя, знову на яку-небудь… курку. Яка, власне кажучи, несправедливiсть: менi й не снилися такi грошi, а для нього вони — каприз, дрiбниця, цiна однiєї курки. Двадцять три тисячi! Цiлий капiтал, багатство, воля, щастя, чужi країни, море. А для нього — дурна курка. Якби його стукнув удар, що давно на нього чекає, — цi грошi були б моїми. Адже ж вiн нiкому не говорив, що дав їх менi — навiть дружинi. (Ходить схвильований по кiмнатi). Хто це говорив щось таке про удар, про паралiч? (Тре чоло). Ах, це той химерний механiк з зубним болем!
Носильник (входить з пiдносом, на якому стоїть пляшка нарзану та склянка, i становить це все на стiл). Скоро вже ваш поїзд.
Юркевич. А, так! Я передумав, я не поїду сьогоднi. Ось вiзьмiть. (Дає йому грошi).
Носильник. Уклiнно дякую. Накажете вiзника?
Юркевич. Да… нi… Не треба. Кому це нарзан?
Носильник (бiля стола, вiдкриваючи пляшку). Це граф звелiв сюди подати, пан Лундишев. (Юркевич ходить по кiмнатi). Пане добродiю, це не ваш цукерок?
Юркевич. Який цукерок?
Носильник. Та ось маленький, неначе горошинка — пiлюля.
Юркевич (схвильований). Де?
Носильник (пiдiймає руку, затиснувши мiж двома пальцями пiлюльку). Осьдечки, була на столi, мабуть, закотилася ранiше.
Юркевич (надзвичайно схвильований). Це… це його! Дванадцята пiлюлька механiка з зубним болем!
Носильник. Чого?
Юркевич. Так, так, це моя пiлюлька. (Вихоплює пiлюльку в носильника). Я її загубив. Iдiть. (Носильник виходить, а Юркевич стоїть на авансценi з пiлюлькою в руцi). Ми її шукали на пiдлозi, а вiн впустив її на стiл i не помiтив… Дванадцята пiлюлька. Яка страшна спокуса — можна подумати, що це навмисне… та ще в таку хвилину. (Пiдходить до стола). Розкрита… Цей химерний механiк казав, що… паралiч, удар — жоден лiкар не вiдкриє отрути… тодi… тодi двадцять три тисячi мої — багатий, вiльний — i Лiда! О, яка ганьба — невже ж я можу дiйти до такої пiдлоти! Здається, хтось iде… А проте… а проте йому все одно не прожити й року — гидкий дiдуган! А сюди йдуть! Будь же ти проклятий! (Опускає пiлюльку в пляшку, закриває i збовтує, весь час озираючись),
VII
Вiдчиняються дверi. Юркевич вiдскакує вiд стола. Входить Лундишев.
Лундишев (весело). Ну, зараз буде ваш поїзд! Все йде чудово. (Сiдає за стiл). Втомився. Отже, покладаюсь на вас, мiй дорогий. Дивiться ж, якомога скорiш назад. Привезiть курочку i їдьте знову на здоров'я. (Бере пляшку).
Входить Оля Черевко, молода гарненька жiнка, охайно, але бiдно вдягнена, в хустцi.
Нерiшуче пiдходить до Лундишева.
Оля. Валерiане Сергiйовичу, можна до вас?
Лундишев (ставить пляшку i обертається). А? Що? А, це ти, Олю! (Сухо). Чого тобi треба?
Оля (нерiшуче). Я… я нiчого… Але дiтей жаль. Допоможiть нам, Валерiане Сергiйовичу!
Лундишев. Тобi? Допомогти? (Єхидно). А що ж твiй чоловiк, забастовщик цей твiй знаменитий?
Оля. Ви ж знаєте, Валерiане Сергiйовичу, його заарештовано. Ось уже два мiсяцi сидимо без копiйки.
Лундишев. Ага, заарештовано, кажеш, — ось як.
Оля. Дiти голоднi, в хатi нiчого немає, все продали. Допоможiть нам, Валерiане Сергiйовичуi Я ж не грошей прошу. Дайте нам хоч пару курочок з вашого заводу — хоч яєчка свої будуть — дiтям. Адже ж у вас багато.
Лундишев. А, ось воно що! Ну, то знай же, моя мила (енергiйно): кому завгодно дам, першому пройдисвiтовi дам, а тобi нiколи. Дiти, кажеш, голоднi? А навiщо за бунтiвника виходила? Зле тобi у нас було, погано? Я тобi курку дам, а завтра твiй чоловiк менi червоного пiвня на садибу пустить? Нi, голубочко, сама вибирала, сама тепер i карайся. Iди, йди, я, брат, з революцiонерами та бунтарями i говорить не хочу. Прощай!
Оля, зiтхнувши, виходить.
Лундишев. Бачили? Жiнчина вихованка. Жила в нас як у раю, та на тобi — з бунтiвником зв'язалася. З якимсь машинiстом тутешнiм. Ха! А тепер голубчика злапали за хорошi дiла. Фу, навiть у пiт кинуло вiд злостi! Ну, то з богом! їдьте, мiй дорогий, бажаю вам удачi. (Знову бере пляшку). Фу!
Юркевич. Ну й мерзота ж ти, як я тепер бачу! Пардон, пробачте, граф! (Боже мiй, вiн зараз буде пити!) Може, ви дозволите менi поїхати не той… не сьогоднi, а днiв через чотири?
Лундишев (ставить пляшку i схоплюється). Та що ви, глузуєте, батеньку? Та ви з глузду з'їхали! Фу! Та я боюсь, що й тепер уже спiзнився — може, її вже й купили. Лорд Дурлей, принц Уельський… Тут кожна хвилина дорога, а вiн… То тодi скажiть прямо, я свого гувернера пошлю. Фу, навiть у пiт кинуло! (Сiдає).