— Ха! Брошура! — фиркнула стара жінка.
Вона продовжувала махати своєю ракеткою, але тепер не дуже цілилась.
Артур витяг з кишені пом’яту брошуру. Він не був впевнений навіщо. Сам він її вже давно прочитав, а вона, як йому здавалося, зовсім не збиралася цього робити. Зрештою, він все одно її розгорнув, щоб мати, на що задумливо подивитись кілька секунд. Брошура на всі лади розхвалювала прадавнє мистецтво пророків і відунів планети Хаваліус, а також безсоромно прибріхувала про доступні красиві і комфортабельні готелі, які очікую гостей міста Хаваліон. Артур все ще мав при собі Путівник по Галактиці для космотуристів, але останнім часом з’ясувалося, що статті в ньому стали якимись незрозумілими і неповноцінними, з великою кількістю «Х», «Ї» та «{». Мабуть, щось десь пішло не так. Чи це були проблеми тільки з його копією Путівника, чи хтось спеціально це робив, чи, може, це лише якісь галюцинації в обчислювальному центрі видавництва, напевно він не знав. Хай там як, але тепер він почав йому довіряти навіть менше, ніж зазвичай, а це означало, що загалом він не довіряє йому ні на крихту. Та й взагалі останнім часом той використовувався лише в якості підставки, коли він сидів на камінні споглядаючи щось, а сендвіч не було куди покласти.
Жінка знову обернулася, підвелася і попрямувала до нього. Артур в цей час намагався непомітно визначити напрям вітру і трохи посунутися, поки вона підходила.
— Пораду? — перепитала вона. — Пораду, кажеш?
— Е... так, — погодився Артур. — Так, це те...
Він знову заглянув у брошуру, щоб впевнитись чи він бувало не помилився і прилетів на іншу планету, чи щось типу того. В брошурі йшлося: «Місцеві мешканці з радістю поділяться з вами знаннями і мудрістю древніх. Пірніть разом з ними у запаморочливі таємниці минулого і майбутнього!» В ній також було кілька купонів, але Артур соромився їх вирізати і пропонувати комусь.
— Пораду, так? — знову запитала стара жінка. — Щось типу загальної поради, кажеш. Стосовно чого? Що робити зі своїм життя? Це ти хочеш дізнатися?
— Так, — відповів Артур. — Саме це. Інколи доволі проблемна штука, якщо чесно.
Він відчайдушно намагався маленькими кроками посунутися так, щоб стати від неї проти вітру.
Раптом жінка різко повернулася назад і пошкандибала до печери.
— Тоді, тобі доведеться спочатку допомогти мені із ксероксом, — кинула вона.
— Що? — здивувався Артур.
— Із ксероксом, — терпляче повторила вона. — Допоможеш мені витягти його. Він на сонячних батареях. Але мені доводиться тримати його в печері, щоб пташки не позасирали.
— Розумію, — кинув Артур.
— На твоєму місці, я б зробила кілька глибоких вдихів, — пробурчала жінка, просуваючись в темряву печери.
Артур дослухався її поради. Фактично, ледь не дійшло до гіпервентиляції. Коли він відчув, що готовий, то затримав повітря і зайшов до печери.
Ксерокс виявився громіздкою старою штукенцією на візку. Він стояв у напівтемряві, у глибині печери. Коліщатка вперто крутилися у різні сторони, а на землі було безліч дрібних камінців та вибоїн.
— Давай, сходи назовні і віддихайся, — порадила стара жінка. Артур, тим часом, був весь червоний, намагаючись допомогти їй зрушити цю штуку.
Він полегшено кивнув. Якщо її така поведінка не турбує, то тепер він був певний, що і його також. Він вийшов назовні, зробив кілька глибоких вдихів і повернувся назад до штовхання і тягання. Довелося зробити кілька ходок доки нарешті машина не опинилася надворі.
Вперше за тривалий час на неї потрапило сонячне проміння. Стара леді зникла у печері, а потім повернулася зі строкатими металевими панелями, які потім під’єднала до машини, щоб та змогла збирати сонячну енергію. Вона зиркнула з-під лоба на небо. Сонце було доволі яскравим, але навколо висів якийсь туман.
— Це займе трохи часу, — повідомила вона.
Артур сказав, що залюбки почекає.
Стара жінка знизала плечима і почовгала до багаття. Над ним вмістиме казанка булькотіло і виривалось назовні. Вона потикала його палицею.
— Не бажаєте, перекусити? — запитала вона Артура.
— Я вже обідав, дякую, — відповів Артур. — Ні, справді. Я вже їв.
— Не сумніваюсь, — погодилась стара леді, помішуючи вмістиме палицею.
Через кілька хвилин вона виловила звідти шматочок чогось незрозумілого, трохи подмухала на нього, і поклала до рота.
Деякий час вона задумливо жувала.
Потім вона повільно прошкутильгала повз купу мертвих схожих на кіз тварин, виплюнула туди недожований шматок, і повернулася назад до казанка. Вона спробувала зняти його зі штуки схожої на триногу.